Історія лікарки з Херсона

Наталії Гладишевій 32 роки. Вона фізичний терапевт з Херсона. Два роки тому разом із чоловіком купила квартиру у місті. До повномасштабного вторгнення Росії подружжя весь час присвячувало роботі і вихованню дев’ятилітньої доньки. Все змінилося 24 лютого 2022 року. Про історію лікарки з Херсону написав Перший: канал соціальних новин.

“23 лютого подруга запитала: “А у вас є якісь плани, якщо раптом вторгнення станеться?” Я відповіла, що навіть не думаємо про таке. Вірила, що в сучасному світі це неможливо. А вранці 24 лютого подзвонив родич: “Росія напала”. Потім сестра, яка живе ближче до Криму, сказала, що чує вибухи. Розбудили дитину: вона навіть зраділа, що не треба йти на урок сольфеджіо”, – згадує жінка.

Спочатку сім’я думала перечекати в батьків, що живуть за 25 кілометрів від Херсона, проте згодом вирішила погодитись на пропозицію куми і їхати на Рівненщину. Доньці дозволили взяти з собою цілу валізу м’яких іграшок.

“На дорогах були страшні затори. Між автомобілями – 30-70 сантиметрів і при цьому швидкість понад сто кілометрів за годину. Як проїжджали біля Чорнобаївки то вже чули вибухи”, говорить пані Наталія.

Два місяці на Рівненщині сім’я навіть повністю не розбирала валіз – жила в підвішеному стані. Спершу роботу не шукали: чоловік ходив будувати блокпости, жінка – плести маскувальні сітки. А тоді подумала, що своїм фахом може допомогти більше і влаштувалася у військовий шпиталь.

“Військові наситили мене енергією. Коли бачиш людей у важкому стані після черепно-мозкових, мінно-вибухових травм, які викладаються на повну, це надихає. У мене година тренування на кожного пацієнта – і кожен використовував її на 100%. Звичайні люди втомлюються, жаліють себе. А військові – дуже круті. Казали: “Ми відновимося і повернемося до своєї місії”, – говорить лікарка.

Згодом до Нововолинська приїхали сестра Наталії разом із батьками, почали кликати до себе.

“Ми подумали, що в містечку може бути краще дитині, бо в селі ми практично весь час сиділи вдома. А тут вона з радістю летить до школи: їй все подобається, має купу друзів, ходить на гуртки”, – говорить жінка.

У Нововолинську жінка в першу чергу вирішила шукати роботу у комунальній міській лікарні, аби знову мати можливість допомагати військовим.

“З місцевими колегами ми стали дійсно командою. Разом шукаємо і проходимо онлайн-навчання, дискутуємо щодо пацієнтів. Для мене тут новий досвід – робота з дітьми. Вони в місті впізнають, підходять обійматися”, – розказує Наталія Гладишева.

Родичі Наталії з початком вторгнення зібралися в селі Микільське, що за 25 кілометрів від Херсона. Там люди створювали групи у Viber для гуртування та спротиву. Водночас поступово проявляли себе колаборанти.

“Вони почали розповідали, що Росія тут назавжди. Як би не було соромно, але саме в цьому селі школа пішла на співпрацю з російськими окупантами. Вчителі переконували, що діти мають продовжувати навчання. Багато людей захотіли там працювати, розраховуючи отримувати і українську, і російську зарплати. Однокласники доньки вчилися онлайн в українській школі. Їхні батьки дуже боялися, що про це дізнаються окупанти, які проводили рейди. Вчителі, які погодилися на співпрацю, дзвонили, закликали ходити в школу: мовляв, програма схожа. Але більшість відмовилися: чимало людей виїхали за кордон”, – згадує жінка.

Жінка була вражена тим, як сміливо херсонці виходили на протести з голими руками проти танків.

“Колега знімав один із таких протестів з вікна, виклав в інтернет, а буквально за кілька годин прийшли до нього 20 озброєних чоловіків. Його катували. Повернули через три тижні всього в синцях і сказали: “Щоб ми тебе більше в цій області не бачили”, – розповідає Наталія.

Всередині літа директорці лікарні запропонували підписати договір з окупантами. Вона відмовилась, тому на це місце призначили нову людину. Багато персоналу виїхало. Тож планове лікування не проводилося. Натомість допомагали пацієнтам з інсультами, інфарктами і травмами.

“Пощастило, що мою лікарню не сильно чіпали і поранених росіян туди не привозили. Бо в дитячій лікарні вони з перших тижнів ходили фотографували всю техніку. Напевно, щоб у подальшому вивезти”, – каже лікарка.

Люди в окупації боялися виходити на вулицю в темну пору доби. Російські ж військові влаштовували бенкети в сільському кафе.

“Було таке, що напилися і на вулиці автомати позабували. Наступного дня похопилися. “, –  розповідає жінка.

У більшості магазинів тоді на окупованій Херсонщини можна було розрахуватися гривнею, а з вересня в обласному центрі почали приймати рублі.

“Батьки до останнього не хотіли виїжджати, аж поки місцевий колаборант не заявив, що мій тато каже всім танки зупиняти, коктейлі Молотова робити. За ним прийшли людей 30 з автоматами. Витягли з хати, били, зв’язали клейкою стрічкою, стріляли біля вух та казали, що вб’ють, якщо він не покаже, де зберігає коктейлі. Через плач і крики моєї матері його все ж відпустили. Але батьки розуміли: вдруге точно прийдуть, і тоді навряд чи обійдеться”, – згадую лікарка.

Попри те, що на російських блокпостах людей роздягали, перевіряли документи, автомобіль, телефони, пройти їх батькам вдалося всього за кілька годин.

“Бувало по-різному. Часом зовсім не випускали, бо їхала російська військова техніка: щоб ніхто не міг диверсії вчинити. Інколи окупанти просили цукерки, цигарки, алкоголь, гроші – брали навіть гривні”, – згадує пані Наталія.

“Як тільки виїхали, я переживала за кавоварку, посудомийку, пральну машину, які залишила. А потім з’явилися інші цінності: аби стіни лишилися. Ще під час окупації говорили з чоловіком, якщо їм унітаз треба, хай це буде нашою жертвою”, – розповідає жінка.

Звільнення Херсона стало справжньою радістю для сім’ї

“Новини про звільнення були неймовірною радістю. Наступного дня ми змогли зв’язатися з рідними. Бабуся плакала. Багато хто з них боявся заявляти про свою проукраїнську позицію, а зараз їм ніби руки розв’язали”, – ділиться радістю Наталія.

Багато колаборантів тікали на човнах, хоча лише за кілька днів до цього запевняли, що Росія тут назавжди. Родичі Наталії, які виїхали на захід України, рвуться додому. Чоловік хоче звільнятися з роботи і рушати, батько – відновлювати водопостачання в Миколаїв.

“Ми з донькою плануємо зиму перебути в Нововолинську. Але з надією якомога скоріше повернутися. Я про це відразу казала: ми тут не назавжди. Мені дуже подобається місто, але хочеться додому. А сюди будемо в гості приїздити: тепер маємо купу добрих знайомих”, – підбиває підсумки Наталія Гладишева.