Історія родини фермерів з Херсонщини
Олена та Василь десять років тому переїхали за кілька кілометрів від Білозерки, де господарювали на власній фермі. Ще до початку війни, Олена поїхала працювати за кордон, Василь залишився на господарстві. З початком війни, чоловік допомагав українським військовим. Своєю історією, чоловік поділився з Суспільним.
Свій будинок подружжя залишило дорослим дітям і внукам. Самі ж понад десять років жили на фермі за кілька кілометрів від Білозерки. Для власних потреб тримали невелику господарку.
“Місця на фермі було достатньо – гектар території, а також приміщення для тварин і пасовище. Ми дуже любили своїх тварин. Навіть гуси, качки і кури в нас жили тільки для яєць. А потім до нас прийшла війна. І наше господарство опинилося на лінії фронту”, – говорить Василь.
Перші кілька днів в районі Білозерки було спокійно. А потім територію довкола господарства родини росіяни почали обстрілювати з танків.
“Ночами довкола нашого господарства їздили БМП з броньовиками. А вдень вже відкрито почали їздити російські військові, погрожуючи розстрілом усім, кого побачать у полі. Мені доводилося ризикувати, адже я мав ходити до Білозерки, щоб мати зв’язок з українськими військовими. Вночі на територію господарства заїхала величезна кількість російських танків, ракетні установки та інша техніка”, – говорить Василь.
За кілька днів до нього приїхали російські солдати, перевірили документи і поїхали.
“Було дуже темно, ніде нічого не світиться, тільки сильний шум та якісь тіні рухаються. А довкола ведеться обстріл, щоб люди сиділи по домівках і нічого не бачили. Я хотів роздивитися ближче, що там відбувається, вийшов із будинку під навіс за порогом і вдарився лобом у танкове дуло. Вранці до мене зайшов офіцер і сказав, що ми їх не цікавимо і можемо продовжувати займатися своєю роботою, а вони будуть займатися своєю. У моєму робочому цеху росіяни облаштували собі житло, а на території поряд розташували техніку та зробили паливний склад, де заправляли свої танки”, – говорить чоловік.
Василь їм говорив, що їх тут ніхто не чекав, що це не їхня земля. Вони відповідали, що їм обіцяли операцію на три-чотири дні та про п’ять мільйонів рублів за це.
“А через кілька днів я почав помічати, що солдати уникають спілкування зі мною, і зрозумів, що я під підозрою. Тим більше, що мій робітник родом із Росії, я прихистив його, щоб за господарством був догляд, коли я виходжу в справах. Той танкіст, із яким я розмовляв, прямо сказав, що мені краще піти звідси. Тож я прийняв рішення покинути ферму. Покидав ферму лісопосадками, хоча це вже було небезпечно. Адже всі підходи мінували, рили лінії укріплення. По дорозі я наткнувся на автоматника, але пощастило – він кивнув головою, дозволяючи пройти”, – розказує Василь.
Довгий час чоловік переховувався на різних квартирах, які йому залишили приглядати знайомі.
“У двох місцях росіяни проводили обшуки, але мене не застали. Весь цей час я як міг допомагав українським військовослужбовцям, адже добре знав територію. Це також рятувало, допомагаючи уникати спецслужб РФ, які підозрювали мене, цілком виправдано, в протидії російському окупаційному режиму. Потім почали дзвонити різні люди: робітник, який не розповідав про дійсний стан речей на фермі, або інші знайомі, які під різними приводами просили приїхати додому. Я зрозумів, що на мене оголосили справжнє полювання. Я не хотів їхати, бо розумів важливість своєї допомоги українським військовим. А згодом побачив ознаки того, що росіяни збираються тікати з Херсона”, – говорить чоловік.
Приблизно через тиждень після звільнення Херсона, коли з міста вже почали випускати після першочергових фільтраційних заходів, Василь поїхав на своє господарство.
“Військові провели стежками, які вже встигли розмінувати. Те, що я побачив на місті свого житла, яке дісталося в спадок від батька і де жив багато років, просто шокувало. Будинок був спалений до бетонних стін, з явними ознаками навмисного підпалу. Машину вкрали. Земля у дворі спотворена вирвами, а від колодязя та обкладеної цеглою ями на подвір’ї навіть сліду не залишилося. Лише покинута пошкоджена російська техніка та снаряди, які не встигли використати. Згоріло все, що я мав – до ґудзика. А головне, що на попіл перетворилися всі наші документи та родинні фотографії”, – розповідає далі Василь.
Те, що Херсон росіяни будуть нищити, зрозуміло було одразу. В місті чоловіка більше нічого не тримало, тож він взяв у машину кішку, яка прибилася під час війни, та поїхав у Кривий Ріг.
“Там я пішов до військкомату, але мені сказали, що 62-річний чоловік до служби вже непридатний. Тому після відновлення документів вирішив прийняти пропозицію про роботу за кордоном. Але бюрократична машина виявилася неповороткою, і задумане не вдалося відразу”, – завершує розповідь чоловік.