Російська окупація, рік у темряві, без води і газу, як оговтується село Правдине на Херсонщині (відео)

Правдине – село у Білозерській громаді Херсонської області та центр старостату із трьох населених пунктів. Рік тому його захопили російські військові, але далі не просунулись. Як налагоджується життя у селі після майже річного перебування на лінії зіткнення, дізнавались кореспонденти Суспільного.

Земля нашпигована російськими мінами і снарядами, які не розірвались. У селі впродовж восьми місяців розташовувались позиції військових РФ. Звідси вони обстрілювали Миколаїв. При відступі російська армія підірвала міст через зрошувальний канал. Через відсутність сполучення з Білозеркою не вдавалось відновити електропостачання, якого тут не було рік.

“Отак і жили, лише свічки. Навіть зараз світло часто не вмикаємо, а свічки запалюємо, забуваємо, що світло вже є”, – говорить місцева жителька Тамара.

У селі не працює водогін, за допомогою генераторів – підкачують воду зі свердловин. Газопостачання теж нема – палять і готують їжу на дровах.

“Поки в Миколаївській області не полагодять все – будемо без газу. Але є ще одна причина відсутності газу – це заміновані поля, де проходить труба високого тиску”, – каже староста Правдинського старостату Любов Шевченко.

У селі розбита школа та дитсадок. Загалом – близько трьох сотень будинків пошкоджено. До села приїздила комісія, описували пошкодження, але компенсації на відновлення не вистачить.

“Мені немає за що найняти людей, щоб полагодили. Пенсія дві тисячі гривень. Так і живу, город не ораний. Все б нічого, якби тільки не стріляли. Так хочеться вже почути, що війна закінчилась”, – говорить місцева жителька Марія Вишневська.

Під час російської окупації у Правдиному залишилось 189 жителів, зараз до напівзруйнованих домівок повернулись пів тисячі. Людям дають продуктові набори та будівельні матеріали для тимчасового ремонту.

“Серце щемить просто, люди вертаються, зрозуміло що, роками все нажито. Виглядає все плачевно, але ніхто не падає духом, всі оптимісти”, – каже адміністраторка старостату Світлана Леванда.

У будинок Олесі Кавун двічі влучали снаряди. Там вибиті вікна, пробитий дах, від дощів впала стеля. У червні минулого року вона виїхала, а після звільнення села повернулась.

“Я вже тут чотири місяці. Мені хочеться додому і все. Живу у дочки, зайду до своєї хати і плачу, за все життя все що зробила, нічого немає”, – розповідає місцева жителька.

Ніна Вільчинська не виїжджала з села. Жила поруч з російськими військовими понад вісім місяців. Перед відступом росіяни ледь не вбили її 28-річного сина за відмову йти з ними. Його знайшли українські захисники і надали допомогу. Втім, пригадує жінка, були й кумедні історії – як російські окупанти вважали козу бараном, а бджіл – комарами.

“Якось я йшла, а російські солдати йшли напроти мене і питають чи не кусають мене комарі. А в мене під хатою вулики стоять. Я й кажу їм, що в нас комарів нема, є тільки бджоли. Як виявилось, вони в кінці села заїхали на пасіку, поперевертали вулики”, – пригадує Ніна Вільчинська.

Рік у темряві, без води і газу. Понад вісім місяців окупації РФ і бойові дії, але попри все Правдине повертається до життя.