Лікарня потерпала від нашестя «рашистів» з діареєю, – дівчина з Херсонщини розказала про окупацію

Селище Велика Олександрівка у Херсонській області вже майже три місяці контролюється окупантами. До війни його населення становило понад дев’ять тисяч мешканців, зараз багато людей повиїжджали, бо жити у окупації небезпечно.

19-річна Вероніка виїхала з Великої Олександрівки на початку квітня, та вона й далі тримає звʼязок із тими, хто там залишився. Зараз дівчина у Кривому Розі, працює у центрі, який опікується переселенцями з «гарячих точок», тобто допомагає таким як вона сама. Історію окупації свого селища дівчина розповіла «Слідству.Інфо».

Наставили автомати і кажуть «беріть»  

10 березня мені зателефонував тато і каже: «Вони у нас, вони заїхали». Його робота знаходиться якраз на в’їзді у наше селище. Я стою на розі і бачу, як їдуть танки, БТРи. Спочатку їх було небагато, вони рухалися з такою дистанцією по 150 метрів. Видно, що вони остерігаючись їхали, і боялися, що їх тут хтось накриє.

Наша тероборона була зовсім не готова. У ній було двадцять людей — переважно колишні поліцейські, на озброєнні у яких були лише кийки і два автомати. Склади (зі зброєю — ред.) у Херсонській області знаходилися у декількох містах. Той, з якого мали б підвезти зброю у нашу Велику Олександрівку, знаходився у місті Каховка, яке захопили, і відразу ж стерли з лиця землі цей склад. Нашу тероборону намагалися якимось чином укомплектувати. Якось приїхав дідусь на старому «Запорожці», доставив бронежилет, висипав жменьку патронів і каже: «Нате, хлопці, робіть хоч щось. Всім, чим можу, допоможу».

Тож у березні росіяни, які зайшли у наше селище, оселилися у місцевій школі і вистроїли колони з танків і БТР-ів по обидва боки центральної вулиці Свободи. У першій хвилі були саме росіяни-срочники. До них місцеві підходили, запитували, що вони тут роблять. А вони: «Для нас війна — наш хліб. Ми мирне населення чіпати не будемо, нічого перевертати не будемо. Просто от зайшли зараз, стоїмо тут, далі ми плануємо на Кривий Ріг їхати». Казали, що їм немає за що годувати свої сім’ї, тому пішли воювати.

Із сусіднього села Старосілля вони (росіяни — ред.) відправили на нас ракету, навіть щось на ній написали. Попали у ринок, де були люди: покалічили дитину, а жінці довелося робити операцію. Це був перший такий приліт, коли ми бігли у підвал. Далі ще скинули декілька касетних бомб. Одна з цих бомб потрапила до моїх знайомих у двір, сказали, що лопата перетворилася на решето, ну і ворота також. Їхній собака дивом уцілів — забіг до будки.

Був ще такий випадок, коли ці «визволителі» зайшли у багатоповерхівку, людям сказали, щоб виходили. Відкрили вони склад в магазині і кажуть: «Беріть!». А люди їм: «Ми не будемо брати, це неправильно, це чужі гроші вкладені в це». А ті кажуть — беріть, бо далі будете голодувати. Наставили автомати, люди щось для виду побрали, самі росіяни теж щось взяли на тому складі. Люди подалися назад по домівках, а ці пішли ордени начищати, які вони молодці.

Коли нас відрізали від звичних шляхів постачання, почалися продуктові проблеми. Раніше хліб возили з Високопілля, Зеленодольська і Миколаєва. Миколаїв обстрілювали, то в нас почалися проблеми з хлібом. Але активізувалася місцева пекарня та крупи якось ще трималися у нас. Через місяць окупації уже в магазинах не було ковбаси, сиру, почалися проблеми з цукром, дріжджами, сіллю.

Ми такого «визволення» туалетів ще не бачили

Перша партія «рашистів», які жили у нашій школі, була ще куди не йшло. Вони там навіть прали, мили підлогу, казали, як у нас все гарно. А коли прийшли всі оці буряти, менші народності «великого братнього російського народу», то вони де спали, там і ходили по нужді. Для них взагалі було шоком, що у нас є бруківка, дороги, в школах турніки. Забирали навіть ложки. Вони виносили все, що могли, а те, що не могли винести — просто розстрілювали. Постріляли холодильники, морозильні камери, телевізори. Що не змогли зняти, просто руйнували.

Розмародерили ще один склад. То наїлися там і наша лікарня потерпала від нашестя «рашистів» з діареєю. Ті, хто живе біля цієї школи, казали: «Ми такого «визволення» наших місцевих туалетів ще не бачили».

Були перестрілки між чеченцями і росіянами.

Потім, коли уже наступні військові підходили в село, вони заселяли всі місця, де у нас були районні бомбосховища: будинок культури, ЦНАП, адміністрацію, відділ освіти. Також розмістилися по центральних вулицях — де найбільше людей, щоб ховатися за плечима мирного населення.

Вони також рознесли поліцейський відділок, потрощили центр селища.

Окупанти замінували берег річки Інгулець. У нас там є один чолов’яга, така місцева знаменитість, у нього близько двох десятків голів корів було. Якось вони паслися самі по собі  і попідривалися. Росіяни спитали, чиї були корови, то прийшли до нього, ще й побили чоловіка за те, що, бачте, корови розмінували берег річки.

Зараз у селищі стоять бойовики з так званих «ЛНР-ДНР». Ну і буряти там ще позалишалися. Дуже видно, коли в них між підрозділами немає домовленості, немає цієї єдності. Вони одне одного починають стріляти, самі себе бояться, їхня оця емблема «Z» для них насправді нічого не означає.

Вираховували учасників мітингу та закривали у відділку 

У нас народ такий от специфічний, напевно, на Херсонщині. Коли почалися якісь домагання до населення, люди почали давати відповідь. Почали партизанські рухи формуватися, місцеві активно зливали місця дислокації ворога, фотографували, записували — все робили.

Був у нас проведений один раз мітинг: з прапорами, кричали, що наше селище — це Україна, і що варто росіянам піти з нашої землі геть. Звідси, напевно, почалися наші проблеми. Вони (росіяни — ред.) почали вираховувати учасників мітингу. Були люди, які «зливали» тих, хто у тому мітингу брав участь. Людей закривали у відділку поліції.

Жінка, яка побувала у місцевих казематах, прийшла до голови нашої ОТГ і каже: «Вони все знають, раджу вам швиденько втекти». Голова так і зробила, а після неї почалися масові виїзди.

На цьому мітингу також був місцевий хірург. Коли окупанти привезли свого пораненого, і побачили, що це той хірург, то вони його аж до операційного стола супроводжували з кулеметами. Нікого в лікарні не залишали, бо боялися, що їх потруять чи поріжуть.

У мами здали нерви і каже: «Ми їдемо»

Бувало, що сильно стріляли. От коли біжиш до підвалу — якесь  відчуття, напевно, ейфорії. Зазвичай люди розповідають, що там страшно-страшно. Для мене це було як якийсь приплив адреналіну. Ми святкували дні народження в підвалі під час рашистської окупації. В мене бабуся кондитер, торт спекли. Ми навіть свічечки вставляли. А потім вони почали бахкати, і я кажу меншому брату: «Мріяв про салют? Ну так от».

Як почалися перші такі розповіді про те, що у Херсоні ґвалтували дівчат, то у нас на вулицях жінок стало менше — чоловіки ходили по продукти. У мами вже здали нерви, бо двоє дівчат, трішки лячно залишати нас там із тим нашестям. Ми чули, що наступна черга вже йдуть з «ЛНР» та «ДНР». А ті, коли йшли по селах, то могли гранату кинути людям в погріб, вирішували, яку хату розбомбити, влаштовували перегони на танках.

Тому мама сказала: «Ми їдемо». Ми поїхали, а тато з бабусею залишились. Нас з сестрою «нарядили» — знайшли якесь лахміття у бабусі комоді, обмотали шарфами, понамальовували синців, зібрали сумку, і посадили у машину знайомого тата. Якась «четвірка», стара, поламана. І оце їдемо — я, мама, сестра і братик. Під’їжджаємо, стоїть щось таке кавказької зовнішності, височезне, у кросівках, з кулеметом. Паспорти він наші навіть не дивився (нам сказали пізніше, що він навіть читати не вміє), а у телефоні рився, щоб побачити, чи є там якась українська символіка.

Виїжджаємо на другий їхній блокпост: там буряти подіставали шезлонги десь у когось, і на сонечку виляглися, кайфують.

Щойно ми виїхали, то нам навздогін почали стріляти. Далі ми зачекали у Новопавлівці, нас там забрав чоловік і вивіз вже у Кривий Ріг.

Коли ми побачили військову машину з українськими знаменами, це було таке переповнення надією, що повернемося сюди дуже-дуже скоро. На жаль, так не сталося. Та коли проїжджаєш наші блокпости: люди усміхнені, вмиті, причесані, а не якісь «чурки». От просто гидко було тримати свій паспорт після того, як той бурят потримав його у своїх руках.

Якщо вимкнеться світло — всіх знайдемо і розстріляємо  

Мій батько — начальник по електриці на підстанції електропостачання.

Через обстріли світла у селищі часто не було. Тато зміг приєднати електромережу до сонячних панелей, і декілька населених пунктів змогли там якимось чином підключити. Але знову почали гатити, перервалося це все. Автівки позабирали, то тато їздив на мопеді піднімати високовольтну лінію. Він з ними домовлявся, щоб випустили, щоб підключити світло. Електрикам ще й погрожували: «Якщо вимкнеться світло — всіх знайдемо і розстріляємо».

На тата декілька разів наставляли автомат. Якийсь пришелепкуватий бурят встиг в пістолеті затвор пересмикнути, прямо на нього навів, а тато каже: «Я взагалі-то з вашим отим постом домовлявся, мені треба відремонтувати вам світло». Поки якийсь командир не підійшов, не погладив того бурята по плечику, і не сказав «Отпусти», тато стояв там отак.

Тата почали шукати, запрошувати на «килим», і треба було щось з цим робити. Почали ходити чутки, що росіяни зараз зроблять перепис населення, і будуть відправляти воювати за них. Тим паче, що чоловіків вже забирали і вивозили кудись. Уже були перервані електроз’єднання, подача із Зеленодольська припинилася на якийсь час, а подача із Миколаєва дуже давно перервалася. Робив-робив до останнього, а потім тато вже зрозумів, що немає чим і немає як. Тоді вже батько приїхав сюди, до мене. Я два тижні жила тут без нього, і кожен телефонний дзвінок… (Замовкає)

Коли перестають в тебе перед очима мелькати ці «Z», коли перестаєш це все бачити… Знаєте, я відкрила Кривий Ріг заново. Як ковток свіжого повітря, коли бачиш ці прапори, коли бачиш людей, думаєш: ну добре, я вже в Україні. І сподіваюся, що моє селище також повернеться.

Близько місяця я працюю у волонтерському центрі, допомагю людям, які також побували в гарячих точках. Бо хтось є таким «міцним горішком», якось тримається, а є люди, які приходять зі сльозами… і чуєш безліч таких от історій. Щоправда інколи буває, коли люди починають мірятися горем. Оце мене трохи засмучує