Таємний фронт Херсонської області
Успіхів українських військових на Південному напрямку було досягнуто ще й завдяки роботі партизан у тилу противника. Про фермерів із села Широка Балка пише Українська правда.
Олексій народився та виріс неподалік Херсона, у селищі Широка Балка, у сім’ї фермерів. У нього є ще двоє братів.
“Вони йшли великими колонами, де ми знаємо всі прямі та об’їзні дороги. Бо ми тут народилися. Коли ми бачили, що вони заходять у глухий кут, ми точно знали, яким шляхом вони з нього виходитимуть. Ми передавали нашим військовим координати. Над цими колонами потім працювала наша артилерія”, – згадує 23-річний Олексій Чечин.
У перший день нападу РФ хлопці пішли до найближчого військкомату.
“У вас немає бойового досвіду. Чекайте, ми покличемо. Поки ми чекали, російські війська вже увійшли до села”, – розповідає Олексій.
Олексій та його побратими стали бійцями ЗСУ всупереч тому, що їх не взяли у військкоматі, вони працювали в тилу. Також ризикуючи життям, але без зброї. Поки росіяни не увійшли до села, він із братами та друзями заснував невеликий загін, який виконував у селі функції поліції.
“Ми патрулювали, дивилися, щоб ніхто не мародерив”, – згадує він.
Ми шукали дрон для того, щоб розвідувати де росіяни. Знайшли два квадрокоптери, якими з хлопцями поділилися у школах Широкої Балки та сусіднього села.
“Намагалися якомога ближче підійти до росіян, запускали дрони, потім відео відправляли нашим військовим”, – розповідає він.
Комунікація із ЗСУ спочатку була спонтанною. Хлопці просто передавали дані друзям, яким довіряли та знали, як доставити інформацію військовим. Але згодом спецслужби пояснили їм правильний та ефективніший алгоритм роботи.
“Розповіли, що в Telegram існує бот – відправляєш на нього інформацію, одразу після відправлення всі ці дані в телефоні чи іншому пристрої видаляються”, – розповідає генерал Дмитро Марченко.
Такий варіант давав можливість партизанам довго залишатися чистими для росіян. Але згодом ворог дізнався про це – швидше за все, здав хтось із колаборантів.
“Росіяни заарештовували багатьох, але особливо жорстко на допитах били тих, у кого знаходили контакти цього бота”, – згадує один із херсонців.
Тоді партизани знайшли інший вихід. Вони ховали смартфони, а коли виходили з дому, брали із собою старі кнопкові телефони.
“Тебе зупиняють на блокпості або на вулиці, вимагають показати телефон, даєш кнопковий – і відпускають”, – розповідає той самий місцевий.
Коли росіяни увійшли до Широкої Балки, патрулювати село для Олексія та його побратимів стало неможливим. Залишалося хіба безпосередньо підбиратися до позицій ворога.
“Ми сідали у комбайн і виїжджали в поле. Найчастіше ми вже знали, де саме їхні позиції. Дрони знаходились у кабіні комбайна, ми наближалися та запускали їх”, – згадує Олексій.
Згадуючи цю нібито фермерську діяльність, Олексій дивується, що росіяни спочатку нічого не підозрювали.
“Весь час вони були впевнені, що їхні позиції відомі завдяки “Байрактарам” або даним із супутника, але все було набагато простіше”, – сміється Олексій.
Найбільше задоволення хлопці отримували, коли бачили наслідки своєї роботи.
“Якось в ліс зайшли п’ять російських САУ, ми їх вичислили та передали дані ЗСУ. Дивимось, а там вже мінус одна САУ, мінус друга. Вже інші вони виводять на другі позиції”.
Жнива закінчилися, і так просто в поле вже не можна було виїжджати. Діти почали працювати вночі. Підповзали ближче до позицій ворога і запускали дрони. Потім від дронів відмовилися, щоб не наражати себе на зайву небезпеку. Передавали лише координати.
“Нашим координатам довіряли, тому що все, що ми передавали раніше, було точним”, -згадує Олексій.
Хоча росіяни не могли додуматися до методів роботи місцевих, але партизанів постійно заарештовували. Вперше одразу після захоплення Широкої Балки, у березні 2022 року.
“Вони точно знали, куди треба їхати, до якого саме будинку в селі. Приїжджали переважно цілим натовпом, двома машинами. Мішки на голову, руки за спиною, пів дня возили десь степами Херсонщини, надвечір привезли до міста. Кричали, вимагали розповісти, на кого в СБУ ми працюємо, ставили навколішки”, – згадує Олексій.
Найбільше він боявся за брата, який мав два татуювання. Тризуб на всю спину та перші рядки гімну на правій руці. Один із військових закотив рукав братові і лише на кілька сантиметрів і не дійшов до тієї частини руки, де були слова гімну. Спину так само переглянули чисто формально, подивилися лише на пару сантиметрів знизу.
“Якби він закотив йому рукав трохи вище, все було б одразу зрозуміло. Я не знаю, чи вижив би тоді брат”, – розповідає хлопець.
Загалом Олексія та його друзів заарештовували вісім разів.
“Били лише на чотирьох допитах. Зазвичай на ранок після побоїв відпускали”, – згадує він.
Росіянам неможливо було знайти докази партизанської діяльності учасників загону, бо вся група мала загальну легенду, узгоджену у всіх деталях.
“Ми постійно обговорювали, що ми всі відповідатимемо, якщо нас заарештують”, – пояснює Олексій.
Групу із трьох чи чотирьох полонених із зав’язаними руками заводять у кімнату, садять на стільці. Самі ж росіяни сідають за стіл, п’ють горілку, довго спілкуються на побутові теми. Потім один з них піднімається, бере стілець і починає бити їм першого бранця, що трапився йому на очі. Або залізним табуретом – такі удари були вже кривавішими. Були випадки, коли хлопців катували до смерті. Іноді це були люди, не причетні до підпілля. Живих хлопців після тортур зазвичай виносили на подвір’я та кидали на землю десь біля окопів. Там вони з зав’язаними руками, виснажені та ледь живі після побоїв, лежали кілька годин.
“Коли хтось зізнавався, що хтось із його родичів служив чи служить у ЗСУ, людину садили в машину та вивозили кудись, ми більше її не бачили”, – згадує Олексій.
Після чергового обстрілу від ЗСУ у районі Широкої Балки Олексій із братом вирішили прориватися до українських військових.
“Залишатися там ставало з кожним разом небезпечніше”, – пояснює він,
Вирішили піти через лінію фронту. Видалили на телефонах усі фото, які могли бути доказом для окупантів, не брали жодної зброї. Треба було убезпечити себе у разі арешту. На фото у телефонах залишили лише фотографії дружин та дітей.
“Ми повзли полями, вночі, але не помітили відтягнуту позицію ворога – бліндаж для спостереження на відстані 400-500 метрів до українських позицій”, пригадує хлопець.
Окупанти помітили хлопців та почали стріляти по них. Одна з куль потрапила Олексію в стопу. Поранених їх відтягли до бліндажу. Там почали допитувати, але командир загону наказав солдатові надати Олексію першу допомогу. Їхній легенді повірили, відвезли на основні позиції.
“Нас допитував якийсь офіцер із ДНР. Ця війна не потрібна ні вам, ні нам, сказав і відпустив. Брата – додому, а Чечина направили до лікарні в Херсон”, – розповідає Олексій.
Поранений Олексій тривалий час перебував в херсонській лікарні. Потім його виписали додому. Тільки після деокупації Олексія евакуювали до Миколаєва. Там лікувати було легше, там була електрика. Олексію потрібно зробити ще дві операції, щоби врятувати ногу. Він лікується і чекає на повернення дружини з новонародженою дитиною. Рідні вивезли її вагітною на вільну частину України ще в березні, і сам Олексій став батьком, коли був в окупації.
“Діяльність партизан була вирішальною у битві за Херсон, адже саме завдяки їхній допомозі вдалося знищити дуже багато техніки та живої сили противника”, – вважає генерал Дмитро Марченко.
Після звільнення Херсона Марчело (позивний генерала) особисто об’їхав і Широку Балку, і кілька навколишніх сіл, де працювали інші партизани, які поки не розкривають себе.