Херсонський історик розповів про пережите в російському полоні

“У мене навіть думки не було, щоб виїжджати з Херсону після російської окупації. Тим паче свого кота Кіркорова я ніколи не покинув би. Він мені дістався в спадок від матері разом із квартирою та дачею. Дотримуюсь думки, що за кордоном можна лише відпочивати, точно не жити. Насправді вже звик до обстрілів, як і більшість херсонців. Світло в нас не вимикають, їжу привозять. Тому прорвемось, головне – мир та перемога”, – розповів Олексій Паталах.

Як на вас вийшли російські окупанти?

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну, знайомий проводив у мене ремонтні роботи, я вчасно йому платив. Проте після російської окупації почалися проблеми, бо перетворити на готівку те, що надходило з українського центру зайнятості, не міг, а до російського не звертався. Цей майстер не раз казав, що йому потрібні гроші. Мої пояснення, що поки не маю такої можливості й у час війни та обстрілів точно не до ремонту, на нього не діяли. Тим паче, що при кожній зустрічі він цікавився, коли візьму російський паспорт. Мене це обурювало. Зрештою, чоловік не витримав і здав мене російським окупантам. За одну людину тоді платили по десять тисяч рублів. І шостого вересня до мене увірвалось п’ятеро озброєних росіян.

Що ж у вас знайшли в квартирі такого «забороненого»?

Вони знайшли добірку емігрантських журналів «Українське козацтво», і на цій підставі зробили висновок, що я американський шпигун. Також, оглядаючи мою квартиру, росіяни побачили на стіні акварельний портрет кошового отамана Захарія Чепіги, того, що чорноморців привів на Кубань. Один з тих, хто проводив обшук і називав себе кубанським козаком, запитав мене: «Це хто, Бандера»? Я засміявся з нього, мовляв, як це можна не знати таку постать. На що він відповів, що на Кубані не було запорожців. Якщо чесно, я вже давно зробив висновок, що корінних козаків на Кубані не лишилося, тому що їх винищували під час Громадянської війни, Другої світової війни. Натомість росіяни переодяглися у «форму» та називають себе козаками, хоча самі є нащадками чекістів та червоноармійців, які нищили козацтво. Коли російські окупанти мене арештовували та мали везти до катівні, то заявили, що один історик-письменник для них більш небезпечний, ніж рота солдатів, тому що такі, як я, отруюють голови тисячам людей своїми книгами.

Де вас утримували і про що запитували на допитах?

Тримали нас у колишній душовій, підстеливши гофрокартон. Чи не щодня нам привозили нових людей. Запам’ятався один чоловік, якого настільки сильно побили, що він очі не міг розплющити. Коли він прийшов до тями, то розповів, що звичайний продавець і над ним так познущались, бо не сподобалось, як обслужив росіян. Щодня нам давали тарілку макаронів або перловки із запахом тушонки. Воду набирали з батареї, її пили, щоранку виводили для гігієнічних потреб. За місяць мене чотири рази допитували. Але пощастило, бо була адекватна ротація. Це коли б’ють в тих випадках, якщо можна дізнатись якусь вагому військову інформацію. А з мене що візьмеш? Проте в мене цікавились, кого знаю з націоналістичних активістів. Назвав цілий список, але всіх у ньому об’єднувало одне – вони померли кілька років тому. Під кінець мого перебування російські окупанти навіть пропонували працювати в їхній адміністрації під загрозою розстрілу.

Але, наскільки мені відомо, одного разу вас таки зняли у відео під примусом.

Так, я вдягнув маску білогвардійця-монархіста й задавав незручні запитання російським окупантам, які вихваляли Сальдо, який начебто зберігав пам’ятники російської історії. Проте я назвав факти, як завдяки цій людині багато з них були занедбані.

Випадки катувань були?

Якось вони підключили до моїх ніг браслети, увімкнули машинку для катувань. Запитує мене їхній начальник: «Ну, що відчуваєш?» Я відповів, що нічого. Він знову цікавиться. Я ж те саме сказав. Кидається він до тієї машини, потім кілька хвилин ненормативної лексики, у якій єдине, що зрозумів: «Нема кому довіряти, навіть машинку зламали». Ось вам приклад того, що, якщо Господь хоче, то він вбереже. Мене в полоні врятував мій інтелект. Мене відпустили, бо зрозуміли, що нічого цікавого не витягнуть. Після пережитого загострився варикоз, є проблеми з легенями, бо раніше важко переніс коронавірус.

Кіт Кіркоров дочекався вас?

Так, я його влітку вивіз на дачу. Філіп Бедросович давав такі концерти, за що люди розраховувались з ним рибою. Не дивуйтесь через кличку, я в нього вже четвертий господар, перейменовувати було пізно. Але райдер в нього дійсно ще той – подавай лише делікатеси.

Днями в ЗМІ з’явились повідомлення, що російські окупанти викрали з Кінбурна надгробну плиту отамана чорноморського козацтва Сидора Білого й везуть її у Краснодар. Що вам відомо про це?

Історія цієї плити й розшифровка напису раніше була описана у краєзнавчому альманасі, виданому у 2020 році. Ось витяг з тексту: «До нашого часу збереглася єдина могильна плита, яка знаходиться біля причального господарства Миколаївського морпорту. На ній зберігся напис: «Тут поховано тіло командира Кінбурнської інженерної команди польового інженера підполковника кавалера Іллі Васильовича Іжановича, який помер у січні 1833 року від народження на 43 році.». Росіяни не второпали, що ця плита аж ніяк не належить Сидору Білому, але ж вони просто не вміють читати. На ній неважко розібрати – 1833 рік, а кошовий, як відомо, загинув 1788 року та був похований в Кінбурнській фортечній церкві. Вона згоріла внаслідок бомбардування англо-французькою ескадрою 1855 року. За умови ґрунтовних археологічних досліджень її фундаменти можна відшукати. Тоді й з’ясується ситуація з могилою Сидора Білого. Хоча артефакт, який викрали росіяни, справді цікавий і його конче потрібно повернути до України.