Підірвавшись на російській міні на Херсонщині військовий планує повернутись на фронт (фото)
Підірвавшись на російській міні військовий планує якнайшвидше повернутись на фронт до своїх побратимів. Про незламного чоловіка пише АрміяInform.
Восени минулого року Антон на псевдо «Тихий» втратив на фронті обидві руки нижче ліктів, ліву нижню кінцівку нижче коліна і одне око.
“Я тут не надовго: пролікуюсь, потім швиденько реабілітація, протезування і – в підрозділ до побратимів. На мене чекають хлопці”, – говорить Антон.
Антон має дві освіти: навчався в технікумі з виробництва і переробки продукції тваринництва та в Державному агроекологічному університеті. До російсько-української війни з братом займалися наймирнішим бізнесом: вирощували тварин, обробляли поля.
“На початку 2015 року добровільно прийшов до військкомату і призвався до лав Збройних сил. На строковій службі не служив через вади здоров’я, але все ж вирішив у нелегкий для країни час взяти до рук зброю”, – розповідає «Тихий».
Після інтенсивної спеціальної підготовки на полігонах Антон з побратимами в травні вже виконували бойові завдання поблизу Щастя Луганської області. У 2016 році аграрій демобілізувався, сподіваючись повернутися до мирної справи, якій мріяв присвятити життя.
“Але через два роки я повернувся до армійської родини. Ви не уявляєте, як я тішився, коли опинився серед тих, з ким рік служив і воював. Я знову мав можливість проходити різноманітні курси для підвищення кваліфікації своєї військової професії”, – розповідає Антон.
У лютому і березні минулого року «Тихий» у складі свого підрозділу брав участь в обороні столиці, потім були завдання на рідній Житомирщині, згодом знову Київщина. Воювали проти російських солдатів 234-го десантно-штурмового полку, наводили артилерію на колони російських танків у районі Дмитрівки, з «МП-60» вичищали окопи від російських окупантів в лісах навколо столиці. Коли російські війська відступили з Київщини, зайшли на Чернігівщину в район населеного пункту Грем’яч.
“В середині червня наш підрозділ було перекинуто під Лисичанськ. Після важких боїв за місто разом з іншими частинами були змушені відійти із займаних позицій і рубежів. Довелось повоювати й під Бахмутом, а в листопаді нас відправили на Херсонський напрямок”, – продовжує розповідь Антон.
Наприкінці минулої осені «Тихий» підірвався на мінній пастці – спрацювала російська протипіхотна міна ПОМ-3, яка заборонена Оттавською конвенцією. Міна має сейсмічний датчик цілі, тобто реагує на вагу середньостатистичної людини та амплітуду її кроків.
“Хлопці вчасно надали мені першу допомогу, блокували кровотечу і швидко доставили мене в лікарню на Херсонщині. До тями я прийшов лише тут в лікарняній палаті Києва”, – говорить Антон.
Батьки Антона й досі не знають, що він підірвався на міні й знаходиться на лікуванні. Він стане перед ними, лише коли завершить протезування. Брат, який теж воює, мав коротку можливість його провідати.
“Йому важко було усвідомити те, що зі мною сталося, і вже я його заспокоював, а не він мене. Головне, що я вижив. Добре розумію, що мій союзник і одночасно ворог – це я сам. Якщо вчуся, то знання мені допомагають уникнути небажаних ситуацій, якщо лінуюся, то маю ворога в собі. Але в житті бувають різні моменти, особливо в протистоянні реальному ворогу на полі бою, який в чомусь буде хитріший, в чомусь швидший. У моєму випадку ворогу «повезло», що він підірвав мене, а мені пощастило, що я залишився живим”, – зауважує «Тихий».
В якісь моменти наша розмова переривається для виконання медсестрою чергової внутрішньовенної ін’єкції. «Тихий» відгукується на цю процедуру порцією гумору і спілкування продовжується.
“Моє головне завдання – за допомогою медичного персоналу відновитися, повернутися до своїх побратимів і поквитатися з російськими окупантами” – знову і знову наголошує Антон.
А може все-таки інструктором, зважаючи на важкі поранення? – Обережно питаю співрозмовника.
“Інструктор – це людина, яка вчить, але не воює. А я хочу довести насамперед собі, що здатний взяти до рук зброю. Тим паче, що побратими мене не забули, постійно підтримують і навіть приїжджають в гості. В нашому підрозділі є люди, які успішно воюють на протезах. Чим я гірший? Я не збираюся себе жаліти й не хочу отримувати від кого б то не було співчутливих слів та поглядів. Це простий рецепт майбутнього успіху”, – парирує «Тихий».
Нашу розмову перериває голос волонтерки Олени:
“Перепрошую, але моєму підопічному прийшов час обіду і я його маю погодувати”.
В Олені я впізнаю сильну і мужню жінку, чоловік якої – Олексій Соколовський, з 2014 року воював на фронті. В 15 році був тяжко поранений в ногу і Олена разом з лікарями поставила свого «Сокола» на ноги. З початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, Олексій знову пішов воювати. На початку лютого цього року він загинув в районі Бахмута. У вільний від роботи час Олена доглядає за пораненими, зокрема й за Антоном.
“Хіба з такими помічницями не одужаєш” – запитує «Тихий».