Українка двічі втікала від російської окупації
Олександра Кадигроб до 16 років жила в Докучаєвську Донецької області. Після початку бойових дій у 2014 році, коли російські сили окупували частину Донбасу, вона з мамою та бабусею переїхала до Херсону. Навесні 2022 року Херсон також опинився в російській окупації. Про те, як довелося двічі рятуватися від окупації та тікати від російської агресії, Олександра Кадигроб розповіла Радіо Свободі.
“Окупація – це жахливо, бо ти розумієш, що коїться беззаконня і ти нічого не можеш зробити. Коли в місто заходять люди, яких ти не чекаєш, вони зі зброєю, і починається жах”, – говорить Олександра.
Протести містян в Херсоні на початку окупації надихали.
“Це був такий яскравий момент, бо в місті біль, горе, зайшли окупанти і ти не знаєш, що робити, а сміливі херсонці, вони вийшли й виступили проти. Цей момент дуже підбадьорював, і ми тримались”, – згадує дівчина.
Потім коли вже почали стріляти по людях, то почалось страшне. Почали викрадати людей, почали люди зникати.
“Це настільки жахливо було. Було відчуття, що ти як у в’язниці, ти як у клітці. Ми ж звикли вільно висловлювати свою думку, звикли вільно гуляти містом з телефоном. Я от вже в Миколаєві та в мене досі є такий страх, що в мене в телефоні є багато такої інформації, за яку мене можуть розстріляти. Потім я згадую що, все добре, я у вільній Україні. Але ось цей страх, він досі залишається і переслідує мене”, – розповідає про свої почуття Олександра.
Ще одним болючим моментом під час окупації була зрада.
“Ми дуже хвилювались, що могли прийти до нас росіяни, бо мій брат – поліцейський, а вони зайшли в головне управління Херсонської області, і ми не знали, чи встигли хлопці, які залишалися в місті, спалили документи, чи не встигли. Деякі знайомі ставали на бік росіян. Люди, котрих ти добре знав, почали співпрацювати з росіянами. Це такий психологічний тиск, коли ти не можеш сказати те, що хочеш. Тому що за це тебе можуть вбити”, – згадує дівчина.
На початку окупації Олександра працювала в магазині канцелярських товарів, де вона робила фото на документи, згодом до неї почали приходити ті, хто оформляв собі російські паспорти. Це стало ще одним випробуванням для дівчини.
“Приходили та попросили зробити фото на паспорт, я звикла, що в мене роблять фото або на звичайний паспорт, або на закордонний. Я зробила, а потім до мене приходять і просять зробити інше, бо фото на російський паспорт інше”, – розповідає Олександра.
Той період, коли люди почали приходити й робити фото на російські паспорти був морально дуже важким. Дівчина не розуміла, навіщо робити паспорт країни, яка вбиває наших людей? В цей момент перед її очима поставала картинка вбитого знайомого.
“Коли росіяни заїжджали в Херсон, він вийшов на вулицю, щоб своїй вагітній дружині у підвал занести їжу, і в нього потрапив снаряд. Його збирали в пакет”, – згадує дівчина.
Повторна окупація, яку Олександрі, довелося переживати, позначилася психологічно.
“Мені постійно сниться війна, завжди їдуть танки, завжди стріляють, завжди я кудись ховаюся. Це, я думаю, в мене ще з 2014 року спогади такі залишилися. Ми війну обговорювали ще до 2022 року, коли ми приїхали на Херсонщину. Завжди був страх, що почнеться війна, але оскільки ми з вами розумні люди і ми розуміємо, що вбивство і війна – це погано, не вірили, що це може бути насправді. Але завжди є якесь але”, – говорить з сумом Олександра.
Рана після 2014 року, коли Росія захопила Крим та почалась війна на Донбасі, де була її домівка, досі не загоїлася.
“Це важко, рана, яка ще відкрита і її, так би мовити, дорізали. Ця війна розірвала нашу родину. Почались обстріли, було страшно, ми не розуміли, що коїться. Мені тоді 16 років було, в мене в голові було навчання, кохання, яка війна? А потім, коли почали вбивати людей, коли знайомого мого батька розстріляли, коли почалися обстріли з міста… Ми бачили, що росіяни дуже брудно воюють. Звичайно, війна – це хаос, але навіть у цього хаосу є правила. Одного дня російський снаряд поцілив в наш район. Навпроти нашого дому стояла хатина і снаряд потрапив туди. От ця ніч була чарівною, бо ніхто не постраждав. Всі дуже злякалися, спали потім в одязі, речі всі біля нас лежали, документи, гроші, щоб якщо що, то тікати. Моя мама не витримала і в один вечір сказала: “Сашо, збирай речі, ми їдемо на Херсонщину”, – розказує Олександра.
Зараз дівчина з сім’єю переїхала до Миколаєва, та вона сумує за Херсоном, який щодня після деокупації перебуває під обстрілом російських окупантів.
“Сумую за Херсоном, мені дуже боляче через те, що там коїться. Мій брат – поліцейський. І, коли була окупація, він працював в Миколаєві, а зараз вони їздять до Херсону. Він розповідає, що там стріляють і стріляють, вони поранених перев’язують і двохсотих збирають. Це дуже важко. Ми розуміли, що після деокупації будуть обстріли. Ми розуміли це, були вже готові, у нас були зібрані речі, але ми до останнього тягнули, думали, що, може, не поїдемо, може, не треба, ми дев’ять місяців прожили в окупації – і тут свобода, ось цей подих, і треба їхати”, – каже дівчина.