Українка вивезла свого пораненого чоловіка з російського полону

Про те, що з чоловіком, який воював на Херсонському напрямку, щось сталося, Людмила зрозуміла, коли Руслан перестав виходити на зв’язок.

“З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Руслан пішов до військкомату. Десять років тому він служив в СБУ. У нас троє дітей і його могли звільнити від служби. Але якщо кожен так міркуватиме, нікому буде захищати країну. Він був у Херсонській області. Мені він весь час говорив, що все добре. А потім зв’язок із Русланом зник”, – розповідає дружина військового Людмила.

Про те, що Руслан загинув, Людмилі повідомили його побратими.

“Тіла не було. Після бою, в якому Руслан отримав важкі поранення, побратими не змогли його забрати. Чоловік дійсно був важко поранений. Пролежав в окопі три дні. Без їжі, води і медичної допомоги. Територія, на якій все це відбувалося, була окупована росіянами. І вони інколи пускали туди цивільних, які збирали всі трупи солдатів, і ховали їх. Я потім розмовляла з цими людьми, і вони розповіли, що сховали Руслана в себе. Переодягнувши його в цивільний одяг. З часом в чоловіка почала гноїтися рана, піднялася висока температура. Тому його цивільні посадили в автобус у бік Херсона, наказали нікому не казати, хто він такий. Коли ж автобус зупинили російські окупанти, він марив і сказав їм, що служив в СБУ. Його відразу забрали. Наступну добу його допитували росіяни. А потім вони зателефонували мені. Сказали, що Руслан у них і він поранений. Намагалися розпитати, яке в нього звання, скільки років служив. Я сказала, що вся інформація є в його документах. Пізніше дізналася, що люди, які знайшли Руслана забрали документи і десь їх закопали. Після деокупації вони їх нам повернули”, – згадує жінка.

Ви повірили, коли почули, що Руслан живий?

“Мені дуже хотілося в це вірити, але я розуміла, що це може бути неправдою. Але потім був ще один дзвінок. Цього разу вже з лікарні. Медики сказали, що Руслан у них. Що вони його помили, переодягли і відправлятимуть в іншу лікарню, оскільки в них немає відділення нейрохірургії. Потім був ще один дзвінок, вже з іншої лікарні, де чоловіка прооперували. Я попросила лікаря надіслати фото Руслана. Це було остаточним підтвердженням того, що чоловік живий”, – говорить Людмила.

Людмила робила все, щоб допомогти Руслану пережити цю ситуацію.

“Лікар попередив, що Руслан перебуває під охороною, тому що росіяни взяли його в полон. Він був у небезпеці. Але я робила все, що могла для того, щоб йому допомогти. Через знайомих знайшла людей, яким я скидала гроші на картку, а вони приносили Руслану домашню їжу. Весь час була на зв’язку як із медиками, так і з чоловіком. У якийсь момент Руслана охороняти перестали. Судячи з усього, в російських окупантів відбулася ротація, і нових людей, які прийшли в лікарню, чоловік особливо не цікавив. Дізнавшись про це, я зрозуміла, що це і є мій шанс його врятувати”, – каже Людмила.

Приїхати на окуповану росіянами територію і забрати звідти пораненого українського військового, який перебуває в російському полоні. Здається, що це абсолютно неможливо.

“Я почала розробляти план дій. Я знала, що є перевізники, які їздять на окуповану росіянами територію і роблять це постійно. Звісно, не кожен погодиться вивозити українського військовослужбовця з окупованої росіянами території. Але я знайшла тих, хто готовий був ризикнути разом зі мною. Незадовго до мого приїзду в лікарню, де лежав Руслан, привезли багато поранених росіян. Серед них був якийсь їхній начальник. Його охороняли, і в лікарні було повно російських солдат з автоматами. Це просто диво, що Руслан не привернув їхньої уваги. І я теж. Руслан дуже за мене переживав. Особливо коли я, повідомила йому, що їду за ним і зникла зі зв’язку”, – говорить жінка.

Реалізувати план із порятунку чоловіка Людмилі допомогли лікарі, які виписали довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП.

“Цей документ ми і показували на російських блокпостах. Коли нас почали допитувати на першому блокпосту, я почала розповідати, що забрала чоловіка після автомобільної аварії і везу його в Одесу. Раптом почався обстріл, і російські окупанти швидко поїхали. На другий блокпост ми приїхали надвечір, і росіянам терміново знадобилося для чогось звільнити дорогу – тому машини, що вишикувалися в чергу, вони змушені були просто пропустити. На третьому блокпосту все теж було досить швидко. А на четвертому почули «Добрий вечір». І розплакалися від щастя”, – каже Людмила.

Найскладнішим для Людмили було, залишати дітей. Бо розуміла, що може й не повернутися.

“Я намагалася вірити в краще. Друзі та колеги страшенно за мене переживали, багато хто вже подумки зі мною попрощався. Руслана після приїзду був важким, навіть не міг толком сидіти. Але тут мобілізував свої сили і все витримав. На українському блокпосту я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми скоро будемо вдома. Переночувавши в Запоріжжі, ми поїхали додому, в Одесу. Приїхали, як раз на день народження Руслана. Діти приготували для тата торт”, – каже Людмила.

Зараз Руслан щодня їздить на реабілітацію. Коли Людмила привезла його додому, його ноги були повністю знерухомлені. А зараз він вже сам робить кроки.