Військова Ірина на фронті фотографує побратимів та фіксує злочини російських окупантів

Ірина на фронті фотографує військових, збирає докази знущань російських окупантів, а також малює картини, щоб допомагати війську. Ірина кілька місяців тому мобілізувалася у військо разом з чоловіком. Хотіли фільмувати бойові дії на нульових позиціях. Ще далі, аніж пускають цивільних журналістів. Вирішили, що можуть зробити свій вклад за допомогою фотоапарату.

“У нас є майже три харддиски, заповнені матеріалом з війни. За день ми відвідуємо від чотирьох до восьми різних локацій. Ми обираємо такі маршрути, де хлопці найдовше перебувають без ротації, і де тривають дуже гарячі бої. Останній раз ми були місяць в зоні бойових дій”, – розповідає Ірина.

У цивільному житті Ірина була фотографом. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну зрозуміла, що всі ці навички можуть знадобитися для фіксування подій у зоні бойових дій. Тож спочатку їздила з чоловіком на фронт, як цивільна, в складі культурного десанту. Але згодом дівчині було замало їхати в місця, куди пропускають лише цивільних. Тож вона вирушила у Збройні сили України, щоб мати можливість фіксувати бойові дії безпосередньо на передових лініях.

“У мене є улюблений кадр, коли ми знімали роботу артилерії. Хлопці, які диктують координати – заховалися, а хлопці, які робили постріл – сиділи в машині. Ми з чоловіком стоїмо в полі і чекаємо кадр. Я, коли знімаю, стою так, щоб звукова хвиля мене не похитнула. Я повністю напружую тіло і стою, доки не скажуть сигнал пострілу. У цей день ми так стояли майже пів години”, – говорить Ірина.

Військові дивуються, що на позиції з фотоапаратом приїжджає дівчина. Адже бої настільки напружені, інтенсивні та важкі, що жінок переважно немає на таких точках. Але такі випадки навпаки захоплюють дівчину, адже тоді виходять унікальні кадри. Крім того, процес фотографування знімає напругу та підіймає настрій захисникам.

“Ми були на Донеччині. Поки наш культурний десант давав концерт, до мене підійшли хлопці і кажуть зроби мені фотку, на надгробок буде. Я розумію, що в цю секунду мені потрібно придумати щось, щоб їхній психологічний настрій змінити. Хлопці були молоді, я кажу, хлопці, ви що смієтеся? Ви такі гарні, давайте я вам краще фотку для журналу зроблю. Тоді вони вже почали фотографуватися, жартувати. Тобто розслабилися”, – розповіла Ірина.

Під час перебування у зоні бойових дій, дівчина також фільмувала злочини російських військових на звільнених від росіян територіях України. У неї зафіксовані розбомблені цивільні будівлі. Також часто фіксувала російські злочини окупантів для іноземців. Бувало, просили зафільмувати якісь події, бо за кордоном не вірили, що таке може відбуватися. Зокрема на Харківщині військова фіксувала приміщення російських катівень.

“Це був поліцейський відділок, туди заходиш і там дуже неприємний запах, який не можливо ні з чим порівняти. Там у кожну камеру, де могло перебувати від чотирьох до шести людей, саджали по кілька десятків бранців. Вони спали стоячи або по черзі мінялися, їм кидали туди газети російською мовою. Туалети абсолютно не прибрані. Ти розумієш, що це дійсно навмисно вчинені злочини проти цивільних людей. Українців катували за те, що вони відмовлялися розмовляти російською мовою”, – пригадує військова.

Найбільше дівчину вразило, те, як швидко російські окупанти нав’язували людям російську культуру. Російські окупанти дуже добре розуміли, що культура відіграє велику роль під час війни. Тож завозили пропагандистські матеріали та газети.

“Ми фіксували російські мрії у Харківській області. Росіяни спали на дверях і на них малювали свої мрії. У наших людей мрія про захищене майбутнє, про добро, любов, а у них були намальовані жінки з голими великими грудьми, гроші та круті тачки”, – розповідає Ірина.

Нині життя Ірини ділиться на дві частини. Поки вона працює на передовій, по світу мандрує її виставка про війну в Україні. Задум картин – показати в світі те, що відчувають українці зараз і чого не розповідають в іноземних ЗМІ. Картини користуються популярністю за кордоном, а на отримані кошти Ірина допомагає війську.

“На кошти з останньої виставки, яка пройшла в Амстердамі, ми купили евакуаційну машину і подарували її хлопцям на Лиманському напрямку. Мої виставки незвичні та нестандартні. Виставка, яка була в Амстердамі, називається 333. Вона про те, що відчувають українці під час війни. Її показують там, де не хочуть бачити кадри війни, руйнації та поранених. Наші картини дуже добре проходять, тому що це про мистецтво, але в їхніх описах розповідається про події, які не розповідали в іноземних ЗМІ. Люди читають описання, починають шукати про цю подію в Інтернеті. Це класно працює”,  – говорить військова.

Військова їздить у найвіддаленіші точки на фронті. Переважно по зруйнованих дорогах, де немає зв’язку та інтернету.

“Одна з таких останніх ситуації, коли ми їхали машиною і розвозили генератори. Нам сказали їхати тільки по головній. Ми завезли генератор і нам показали, як проїхати далі. Ми їдемо в полі та записуємо нашому командиру відео. Мовляв, ви казали їхати головною дорогою й там, де свіжі сліди від машин. То ми їдемо, де немає слідів, ні дороги. Ми сміємося зараз, але насправді все могло бути заміноване”, – зазначила Ірина.

Нині військові докладають надзусилля, щоб боротися з російськими окупантами по всій лінії фронту.

“Дуже хочеться, щоб коли наші воїни повертатимуться після перемоги, цивільні їх розуміли. Для того ми з чоловіком організовуємо лекції для цивільних на тему, як спілкуватися з військовими, тобто готувати цивільних до прийняття військових. Щоб не було прірви, щоб зменшити конфліктні ситуації. Ми хочемо поєднати все, щоб військовим було легко повернутися в цивільне життя і людям було легше прийняти військових і зрозуміти, чому вони такі”,  – зазначає Ірина.

Військова разом із Жіночим ветеранським рухом планує новий проєкт. Він називається “Жили-були, живуть і будуть”. Він про українські казки соціального характеру. Дівчата хочуть втілити та донести ці казки до покоління, яке зростає. Тож хочуть подати їх у новому візуальному актуальному стилі, які будуть цікаві не лише почитати, але й подивитися і, можливо, надихнутися всіма казками для правильної життєвої позиції.