Мешканка Херсонщини розповіла про перебування в російській окупації та обстріли російськими військами (відео)

Антонівка – село на Херсонщині, яке перебуває під щоденними обстрілами з боку російської армії. Місцеві жителі першими відчули на собі, що таке війна. Було дуже страшно, але вони зуміли перебороти страх, і з перших днів розпочали опір російським військам. І сьогодні, перебуваючи під обстрілами російської армії покидати домівку не збираються. Із журналісткою Гард.City поспілкувалася місцева жителька та за сумісництвом волонтерка Катерина Альохіна.

Ви з самого початку розпочали волонтерити?

“В нас з чоловіком є невеличка машина, якою можна перевозити щось, і староста селища запитав: «Ви зможете?». Ми сказали: «Якщо треба, то зможемо». До нас приєдналася ще команда волонтерів. Ми поділили Антонівку по три вулиці. Тому що ми не можемо скупчувати народ, щоб запобігти масовим обстрілам. Ми склали списки, постійно відслідковуємо людей, які приїздять, виїздять. Бо багато людей виїхало, але на сьогодні залишається близько 630 дворів в Антонівці. Це більше тисячі людей. Ми живемо без світла, без інтернету, під постійними обстрілами російських військ, тому допомагаємо одне одному таким чином”, – розповідає пані Катерина.

Ви пам’ятаєте перший день війни, як розпочалося все для вас?

“Мені зранку зателефонувала знайома і сказала: «Почалася війна». Я встала і не знала, що робити. І перше, що прийшло в голову, – це набрати воду, тому що я розуміла, що найперше, що будуть обстрілювати, це сфера обслуговування, комунальні об’єкти. Потім почалися обстріли. Спочатку в нас були вибухи, потім в районі мосту, а потім почали їхати танки. Ми ховалися в погребах, не знали, що нам робити, як діяти. Так і переживали”, – згадує мешканка села.

Ви бачили, що це була саме російська авіація, російська техніка, війська?

“Так, ми все це бачили, тому що все це вони їхали через міст. Спочатку наші намагалися відстрілюватися. Але сили були не рівні. А люди ж не запасалися продуктами, нічим. Ми з чоловіком та сусідами поїхали на хлібзавод, за хлібом для людей. Їхали під мостом, а по мосту їхали російські танки”, – говорить волонтерка.

До вас на подвір’я приходили російські військові?

“Так, приходили, до нас особисто два рази. Взагалі по Антонівці більше ходили. Мабуть, ті, хто на центральних вулицях живуть, до них частіше приходили, десь по три-чотири рази. В людей були обшуки. До нас якось поблажливіші були, питали: «Чи є зброя? Чи немає заборонених речей?» Зайшли та й вийшли, а страшно було, коли на вулицю заїжджали на БТР, зверху сиділи з автоматами”, – згадує пані Катерина.

Психологічний тиск російські військові здійснювали на вас?

“Напевне, якось нам пощастило. Але ми боялися дуже, тому що в нас на телефонах була інформаціярізна, тоді ще був інтернет. Ми боялися, що ми не встигнемо щось видалити. Передавали нашим військовим інформацію, допомагали, тому дуже було страшно, що прийдуть пеевіряти телефони. В місто ми їздили, автобуси їздили, але було два блокпости. Перед мостом і за мостом. Зупиняли, більше чоловіків, щоб  перевіррити. Всіх примушували виходити. Телефони в них перевіряли, примушували закачувати рукава сорочок, штанів, дивилися татуювання. Якщо все в порядку, то відпускали, якщо ні – то залишали” – говорить пані Катерина.

Як  ви зустріли звістку про звільнення?

“Ми вже знали, що ось-ось наші війська прийдуть. Ми ж все це бачили, як вони тікали і вивозили все. Це все через наш міст. Тоді вже люди вийшли з прапорами на вулиці Херсону. Вже й страху не було. ЗСУ обережно заходили, не всі відразу: спочатку деяка техніка, машини заїздили. А коли вже зайшли через день в Антонівку, то нашій радості не було меж. Тут всі пекли пироги і борщі варили і на блокпост нашим носили, обнімалися, цілувалися, фотографувалися. Всі прапори заховані вже подіставали. Було таке щастя, що нас звільнили. Навіть, якщо російські окупанти нас і відрізали від всього, від води, електрики і так далі, то все одно ми раділи. Головне, що ми почували себе вільними, що можна було вільно дихати”, – згадує жителька Антонівки.

Сьогодні, коли знову чути російські обстріли, як ви виживаєте?

“Ми вже трохи адаптувалися. Не можна сказати, що ми звикли, до цього звикнути неможливо, але ми почали відрізняти їх. Вже навіть знаємо, з якої зброї стріляють. Ми і досі ховаємося: хтось у погребах, хтось так, в будинку. Коли я тут, у волонтерському центрі, то дуже страшно, коли починаються обстріли. Ось так і виживаємо, ховаємося. На початку Антонівки дуже багато домівок постраждало”, – говорить жінка.

Чи були випадки, коли на ваших очах бомбили будинки, вбивали людей?

“Щоб вбивали, то такого не було на очах, а коли бомбили, то бачили. Якось почався обстріл, а ми тут, у волонтерському центрі, то бачили, як неподалік в Антонівці дах піднявся, бачили, як підривається будинок. Ми більше бачимо наслідки, бо під час обстрілу намагаємося ховатися”, – говорить волонтерка.

Чи маєте бажання покинути Антонівку?

“Ні, якщо ми досі не покинули, то вже немає бажання покинути. У нас дуже часто питають: «А чому ви не виїхали, а чому ви досі тут?» Ви знаєте: тому що це мій дім. Тут все своє, і будинок, який будували своїми руками. Мені тут безпечно, тут і тварини, тут і свекруха моя, якій 86 років. Так, я розумію, що можна десь перебути в Україні. Ось діти наші виїхали, тому нам спокійніше, що вони виїхали, але чому це я маю тікати. Не хочу, це моє! Моя земля. Це мій будинок”, – каже Катерина Альохіна.

Коли було важче тепер чи на спочатку?

“Найважче було на початку, бо ми не знали, чого російських окупантів очікувати, як вони себе будуть вести. Чи вони будуть ставитися вороже, чи будуть щось шукати, це було найважче – невідомість. А ще ми залишилися без влади, без поліції, і нам самим треба було триматися. Люди більше сиділи по хатах, виходили в центр лише за хлібом. Дуже боялися за молодих жінок, щоб не зґвалтували. А ще нас заманювали гуманітаркою. Люди, як люди, вони біжать та беруть, що їм дають. Колишній наш селищний голова почав співпрацювати з росіянами. Був час, коли наші підприємці, зрозумівши, що російські окупанти будуть грабувати, стали роздавати людям свою продукцію. Люди були кинуті, все було закрите. Магазини не працювали. Ніхто ж не очікував, запасів ніхто не робив, жили, як звичайно. Нам пощастило, що живемо трохи далі від центру. Ось так ми і жили в російській окупації. Були обходи по дворам. Заїздили солдати на БТР, з автоматами. Перевіряли, шукали зброю. Багато хто не витримав, виїхали звідси. Дехто повертається, але переважно їдуть звідси. Людям немає де жити, будинки зруйновані. Переважно залишилися люди похилого віку. До нового року в нас було десь сімдесят дітей, зараз лише тридцять. Більшість людей залишилися без роботи. Бабусям давали російську пенсію, без оформлення, по десять тисяч рублів, три місяці поспіль. Бабусі були задоволені, що можна жити. Примушували підприємців перереєстровувати бізнес за російськими законами. Хто не хотів, той виїхав. Навіть ОСББ примушували реєструвати, як юридичну особу в Росії. Були ті, хто і перереєстрував. Було по-різному. Тим, хто не хотів реєструвати, тим не давали працювати. Та найгірше було те, що у нас не було ліків. У нас залишилися лише дві медсестри. Вони фактично всю медичну відповідальність за здоров’я дітей і дорослих взяли на себе”, завершує свою розповідь Катерина Альохіна.