Херсонці, які наближали звільнення міста, пророкують важчі часи після миру
Колишні партизани міста вже допомагають звільняти Україну в лавах ЗСУ. Три місяці свободи – саме стільки Херсон вільний від російської окупації. Місто і надалі нещадно розстрілюють з артилерії росіяни, вбивають людей, але мужність його мешканців просто приголомшлива, йдеться в ТСН.
Херсонець Олег вже в піксельній формі і захищає рідне місто, а в перші тижні окупації був у цивільному.
“Деяку інформацію в СБУ здавав а в основному на мітинги ходив”, – каже він.
Таких, як він, готових чинити опір, в Херсоні і досі вдосталь.
“Підвозив молодь, а вони кажуть, де можна записатися, воєнкомати не працюють, більше людей надихнулися, ніж тоді”, – переконує Олег.
Євген теж був серед тих, хто збирав інформацію та передавав її українським військовим, тепер вже може показати своє обличчя.
“В той момент, коли місто було окуповане росіянами в нас не залишалося вибору, крім як піти в підпілля. Що відбувається у місті, що відбувається в області, ми збирали всю інформацію, ходили на розвідку, відпрацьовували процес”, – розповідає також вже у формі колишній партизан.
Партизанив разом з Євгеном і його друг Сергій – зв’язок тримали через спецпризначенців.
“Вони самі мене знайшли. Завдання давали від найпростішого – заляпати фарбою російські плакати, до того, що ми встановлювали бомби”, – пригадує Сергій.
Вони знали, що у місті не самі, коли бачили заляпаний російський білборд, або коли вибухав черговий окупант. Знають, що кожен партизанський крок був небезпечним, в місті було чимало катівень.
Мешканка Херсона Вікторія показує свою катівню.
“Там, де зафарбоване вікно, я запам’ятала звичайно, бо вони хоч і в мішку мене привезли. Найприкріше, що в моїй же машині”, – обурюється вона.
Вікторія залишилася без грошей та авто, які відібрали росіяни, коли прийшли до неї з обшуком.
“А там у мене вівтар ЗСУ – прапори, вишивка, фотоапарат, на якому у мене фото Антоновського мосту”, – розповідає дівчина.
Тепер, після тортур, вона вже нічого не боїться.
“Я не боюсь, я своє відбоялась, я боюсь, коли током б’ють. Хоча моїй мамі розповідали, що ми офіцери, ми дівчат не ображаємо. 24 дні в підвалі. Люди думають, що я неадекватна і що мені потрібен лікар, тому що я все це розповідаю з посмішкою”, – переконує Вікторія.
А херсонець Станіслав згадує, як під обстрілами доставляли людям ліки, розподіляли і роздавали, щоразу з ризиком для життя. Ліки в окуповані міста доводилося завозити таємно.
“У нас два водія загинуло під обстрілами. Ховали під сидіння, під подушки, в кишені, в сумки, зашивали за автомобільні лацкани”, – розповідає волонтер.
Він господарює у одному з тих херсонських закладів, які залишили українське в меню і надію на звільнення в собі. Станіслав дізнався про те, що ЗСУ у місті в ніч перед звільненням.
“В мене дев’ятого листопада був день народження і я загадав, щоб наші хлопці зайшли скоріше. Я не думав, що так швидко буде”, – сміється Станіслав.
“Найскладніше ще попереду, бо нам потрібно буде знову починати одне з одним домовлятися і розмовляти. Херсон не зрозуміє Київ, Київ не зрозуміє Одесу, Одеса не зрозуміє Львів і всі ми разом не зрозуміємо Маріуполь. Після повної деокупації нам потрібно буде домовлятися і розмовляти один з одним і це напевно буде найскладнішим”, – переконаний херсонець.