Три історії волонтерів, які загинули на Херсонщині
Підприємця Антона Кушніра вбив російський снайпер, коли він евакуйовував цивільних у Херсонській області. Волонтерка Червоного Хреста Вікторія Яришко загинула, роздаючи в Херсоні гуманітарну допомогу, під час російських обстрілів. Бухгалтера Сергія Федоренка, який допомагав жителям Нової Каховки, російські окупанти викрали та закатували. NV розповіло про трьох людей, які в умовах тиску й терору допомагали іншим.
47-річний Антон Кушнір народився в Росії, понад 20 років жив в Україні, мав посвідку на проживання. Він був відомим бізнесменом у Херсоні, заснував низку підприємств, працював директором автосалону.
Через травму коліна, 24 лютого 2022 року Антон зустрів у київській лікарні. Коли колега зателефонував і повідомив про ситуацію в області, чоловік відповів, що попри все повертатиметься. Адже вдома сім’я Діставшись Херсона, він обійшов усіх сусідів. Сказав, що треба об’єднуватися, аби допомагати одне одному.
«Антон розумів, як діяти в таких ситуаціях, адже мав військову освіту. Сусіди тоді ж створили щось на кшталт муніципальної варти», – каже дружина Людмила.
Тим часом в місті виник дефіцит ліків та харчів. На початку березня без електропостачання залишилася птахофабрика в Чорнобаївці. Там були запаси м’яса та яєць, які могли вирішити кризу з харчами в місті. Антон Кушнір наважився і поїхав туди привіз землякам яйця й курятину. У місті через відсутність сировини припинив працювати маслозавод. Антон зустрівся з керівництвом заводу й попросив в оренду молоковоз.
«Водії боялися їхати до фермерів, але чоловік сказав, що знайшов добровольця. Як виявилося, сам сів за кермо», – пригадує Людмила Кушнір.
Партнери Антона по бізнесу майже одразу після вторгнення російської армії організували низку складів із харчами та медикаментами в Миколаєві й Запоріжжі. Антон вивозив охочих евакуюватися туди, а в Херсон повертався з харчами і медикаментами.
«Щоразу треба було долати російські блокпости. Антона неодноразово перевіряли та не затримували. Ймовірно, завдяки тому, що мав російський паспорт», – говорить дружина.
У квітні 2022 року Антоном почали цікавитися представники ФСБ. Дітей подружжя вирішило вивезти до Одеси, а самі залишалися в Херсоні.
«Антонові казали: ти ж можеш виїхати куди завгодно, ще й багатодітний батько. Але він відповідав, що залишатиметься», – розповідає Людмила Кушнір.
На території одного з підприємств родина надала тимчасовий прихисток 26 переселенцям з Великої Олександрівки. 16 травня Антон їхав звичним маршрутом, власною машиною віз у напрямку Миколаєва двох жінок із дітьми. Автомобіль чоловіка і мікроавтобус, що рухався слідом, російські окупанти розстріляли. Снайпер влучив у голову Антона, він загинув миттєво.
«Був вечір, я одразу побігла до комендатури. Там мені пояснили: те, що сталося, – провина мого чоловіка. Бо йому не треба було під час війни так активно роз’їжджати», – пригадує Людмила Кушнір.
З вересня 2022 року Людмила з молодшою донькою Вірою і сином Федором проживають на Закарпатті, старша донька Уляна виїхала до Словаччини, а інша донька, Ольга, нині навчається в Харківському національному університеті Повітряних сил.
39-річна Вікторія Яришко до повномасштабної війни працювала у відомому на Херсонщині туристичному комплексі. Час від часу виїжджала на чергування під час масових заходів, як волонтерка загону швидкого реагування обласної організації Товариства Червоного Хреста. Під час повномасштабної війни Вікторія стала штатною співробітницею Червоного Хреста.
«Змалку, я привчала Віку до праці, доброти й допомоги тим, хто поруч. У дитячому садочку її хвалили виховательки, бо допомагала прибирати та мити посуд. У школі й технікумі казали, що Віка дуже чуйна і завжди готова поділитися тим, що має», – каже пані Людмила.
В офісі Червоного Хреста в Херсоні містяни могли отримати харчі й гігієнічні набори.
«Вікусю ми називали „феєю памперсів“, бо саме вона опікувалася родинами з маленькими дітьми, які приходили по харчування і підгузки», – згадує волонтерка Наталя Шатілова-Погасій.
Після роботи Вікторія ще обходила літніх сусідів, навідувалася до сімей з дітьми, з’ясовувала потреби й надавала допомогу.
«Людям треба дати можливість вижити і дотягнути до звільнення Херсона, казала вона. Також Віка за кожної нагоди намагалася нагодувати безпритульних тварин», – цитують Вікторію колеги.
Коли ЗСУ звільнили Херсон, російські війська почали масові обстріли міста. Вікторія разом із 17-річною донькою Оленою і 12-річним сином Сашком були змушені переселитися до підвалу офісу Товариства Червоного Хреста. 15 грудня 2022 року російська армія обстріляла офіс. Вікторія на вулиці саме роздавала гуманітарну допомогу.
«Я телефоную їй на мобільний – не відповідає. Знаю, що Віка може бути зайнята у підвалі, думаю, може передзвонить, коли звільниться. Але вона так і не передзвонила», – пригадує Людмила Іванівна.
Близько полудня до оселі Людмили Іванівни прийшли чоловік Вікторії Олексій та командир загону швидкого реагування Микола Тараненко. Вони повідомили, що Вікторія загинула.
34-річний Сергій Федоренко з Нової Каховки був бухгалтером одного з місцевих підприємств. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну допомагав громадській ініціативі в пошуку зниклих дітей. Також Сергій був адміністратором чату жителів Нової Каховки. Після повномасштабного вторгнення у чаті ділилися важливою інформацією про ситуацію в місті.
«Під час обстрілів Сергій міг точно визначити, куди саме влучило, адже досконало знав усі місцеві вулиці», – розповідає його подруга Ірина.
У квітні 2022 року до Польщі виїхала мати волонтера Наталія Петрівна. У Новій Каховці залишився його важкохворий батько Володимир Вікторович. Сам Сергій навідріз відмовлявся покидати місто.
«Я з першого дня вмовляв його виїхати, але він казав, що Україна – понад усе, а Нова Каховка – це його життя», – згадує двоюрідний брат волонтера Володимир Пономаренко.
19 червня Сергія Федоренка викрали російські військовослужбовці. Він був у полоні 19 днів. Ірина розповіла, що після того, як його відпустили, Сергій довго мовчав про те, що з ним відбувалося за ці 19 днів, а якось розказав, що його били, дали текст на папірці та змусили проговорити на камеру.
«Пояснив, що це була єдина умова, аби відпустили», – сказала подруга.
Володимир Пономаренко розповів, що брата не просто били, а катували, під час обстрілів – виводили на вулицю. Під час одного з рейдів російські військові зупинили авто, в якому їхав Сергій та ще один місцевий житель.
«Ти з першого разу не вгамувався? Каже, обох виволокли з авто й повезли в невідомому напрямку», – говорить брат волонтера.
За декілька днів водія авто відпустили, а Сергія – ні. Його звинуватили у наведенні вогню. Хворий батько почав розшукувати сина в застінках російської окупаційної поліції, а знайшов – у лікарні сусіднього міста.
«Розмовляти не міг, хрипів, увесь у гематомах, а голова – розміром з футбольний м’яч», – каже Володимир Пономаренко.
Внаслідок катувань Сергій помер. За словами брата загиблого, у камері чоловіка труїли чи то газом, чи то наркотичними речовинами, доданими в питну воду.