Боротьба чорнобаївських партизан з російськими окупантами

Життя під російською окупацією має однаковий сценарій: російські військові ґвалтують, вбивають і грабують українців. Жителі відомого на весь світ села Чорнобаївка за майже дев’ять місяців сповна відчули це на собі. Про життя людей під окупацією в легендарному селі пише Українська правда.

“У перші дні Росія відправила сюди найжорстокіших військових. Вони і грабували, і нищили, і вбивали. Першою жертвою став охоронець сільськогосподарського виробничого кооперативу, наступною – одягнений у штани в стилі мілітарі житель села”, – розповідає Анастасія, дівчина з Чорнобаївки, яка пережила російську окупацію.

На початку березня біля сільського магазину росіяни вбили двох мирних мешканців, які зробили їм зауваження. Дівчина розповіла, що за два дні до цього, просто на вулиці, розстріляли двох знайомих хлопців. Російські військові відкрили вогонь по компанії молодиків за нецензурні висловлювання щодо них. Через кілька місяців ця вулиця знову стала місцем воєнного злочину російських військових, які відкрили вогонь із автоматичної зброї по місцевому мешканцю, що був разом із собакою біля власного будинку.

Брат Анастасії став свідком ще одного злочину росіян. Російські військові знущалися над чоловіком за вигук “Слава Україні”.

“До нього підійшли озброєні російські військові, повалили на асфальт і почали забивати ногами, потім кудись повезли. вони просто викинули чоловіка в яму біля кар’єру”, – каже дівчина.

За словами місцевого партизана, що залишився в окупації в Чорнобаївці, його друга застрелили російські військові лише за один вислів. Він сказав, що Росії тут не буде. А місцеві жителі розповіли, що 24 березня у дворі приватного будинку люди знайшли труп чоловіка.  Тільки в березні члени громадського об’єднання знайшли на узбіччі автодороги Херсон-Миколаїв 11 тіл вбитих мешканців, яких вважали зниклими.

Також з перших днів окупації місцеві не брали з собою мобільні телефони, бо російські військові відбирали у людей цінні речі та техніку. На блокпостах це стало загальною практикою.

“Окупантів цікавили лише айфони, в брата хотіли відібрати. Але він сказав, що має один на всю сім’ю, тому дозволили залишити, але наказали приходити і здавати власників айфонів”, – розповідає Анастасія.

На початку окупації російські військові були власниками звичайних кнопкових телефонів, але із закінченням окупаційного режиму всі до одного вже мали пристойні моделі “Apple”. Крім телефонів, російських військових цікавило буквально все, що вирізнялося з їхнього побуту.

“З військової частини позабирали навіть сантехніку. Вони постійно шукали будинки без господарів задля грабежів, адже багато людей виїхало з Чорнобаївки”, – згадує Анастасія.

Чорнобаївський рух опору чинив потужний спротив окупантам: від поширення патріотичної символіки та масового очищення білбордів до знешкодження російських окупантів та їхніх поплічників.

Анастасія, в свою чергу, щодня вела спостереження на горищі власного будинку, по крихтах збираючи інформацію та ризикуючи власним життям. Адже окупанти відслідковували всіх, хто міг би володіти знанням про їхні позиції та передавати координати ЗСУ.

“Я часто спостерігала за обстрілами аеропорту. А росіяни потім кілька разів у наш бік стріляли, щоб я не вилазила”, – розповідає Анастасія.

Найбільш ювелірною роботою місцевих учасників партизанської боротьби стала ліквідація трьох бурятів, які вийшли на нічне полювання за дівчатами. Забезпечені холодною зброєю партизани зарізали їх без вагань. Смерть росіян було підтверджено, через що ФСБ та Росгвардія почали обшуки селян, і наступного дня до Анастасії теж завітали: ОМОН із кадирівцями. Дівчина розповідає, що о 8-й ранку до неї прийшов незнайомець із попередженням про небезпеку. Він сказав їй почистити телефон і заховати все підозріле.

“Я допомагала нашим хлопцям із координатами, і мій хлопець військовий. Ми в перші дні взагалі закопували телефони на городі. Я і переодягнутись не встигла, і остаточно знищити інформацію, як почула гул важкої техніки”, – розповідає Анастасія.

Партизани переодягалися в однострій військових РФ і під прикриттям ставали новобранцями російської армії. Так представники руху опору вбивали російських солдат під час окупації. Після кожної перестрілки окупанти спалювали трупи своїх військових. Запах, що розповсюджувався аж на кілька селищ. Крематорії просто неба, знаходилися біля Чорнобаївського аеропорту та на сміттєзвалищі біля села Степанівка. Вони все обшукали, нічого не знайшли і поїхали.

Всупереч окупації Анастасія провадила волонтерську діяльність, опікувалася в основному кинутими напризволяще тваринами, яких їздила годувати навіть у віддалені куточки села. Дівчина розповідає, що приїхавши погодувати собаку, вона могла б бути скривджена посіпакою Кадирова, якби не випадковість. Анастасія приглянулася кадирівцю, він дуже нав’язливо хотів обмінятися номерами телефонів.

“Безапеляційно хотів провести додому, на відмови не реагував. Він мене не відпускав, невблаганно наполягав, щоб я лишилася: випила чаю або чогось міцніше. Мене врятувало лише те, що росіянин, який з ним був, квапився на пошуки автівки і тому наказав кадирівцю не чіпати мене”, – каже дівчина.

Російські солдати становили значну загрозу для молодих дівчат. Приятельці Анастасії хотіли зламати носа, адже вона при зустрічі прикинулася німою.

“Хтось намагався познайомитися в своїх інтересах, по-людські, а хтось зухвало”, – пригадує вона.

Дорога до міста проходила через блокпост “Чорнобаївка – Херсон”, і жодного разу не склалося так, щоб до Анастасії або до інших дівчат не почали чіплятись. Одного разу під час перевірки документів, російський військовий із усмішкою запропонував дівчині змінити прізвище: замість власного взяти його. Почувши відмову, він різко і без тіні жарту вдався до погроз.

“Я тебе не буду питати, а просто заберу з собою”, – цитує подруга Анастасії.

Привселюдно російські військові мінімізовували власну агресію до представниць слабкої статі.

“Я боялася кадирівців. Боялася зґвалтування. І боялася потрапити в полон”, – ділиться дівчина.

Чотири найбільші та ключові об’єкти фільтраційних інститутів Херсонщини – це катівні в Чорнобаївському аеропорту, в СІЗО на Перекопській, по вул. Теплоенергетиків біля ТЕЦ і в 90-й колонії. Катівня в аеропорту була розподільчою, зважаючи на свідчення осіб, яких везли спочатку туди, а потім переміщали до СІЗО. Крім шаблонної практики у вигляді побиття струмом, російські військові застосовували й інші тортури, даючи волю своїй нестримній жорстокій фантазії.

“Пам’ятаю, як мені перетиснули колючим дротом руки. Один тягнув за один кінець, а інший за другий. Після катувань окупанти мене із закритими очима, зв’язаними руками і ногами викинули в поле за межі аеропорту. Я якось зняв клейку стрічку з очей, а руки-ноги мені люди, які проїжджали на Комишани на велосипедах, допомогли звільнити. І я пішов додому пішки”, – розповідає особа, якій вдалося пережити тортури в катівні.

Одного дня на Херсонський консервний комбінат по вулиці Локомотивній російські військові почали стягувати свої боєприпаси, зважаючи на місткі підвальні приміщення. Працівникам, серед яких є жителі Чорнобаївки, зав’язали очі та кінцівки клейкою стрічкою, із запеклістю побили, принижували різними способами, а потім вивезли в різні боки подалі від відправної точки. Місцеві впевнені, що російські солдати робили це задля того, щоб полонені загубилися і безпорадно шукали шлях додому. І з цієї причини саме багатьох херсонців, а не мешканців села, вивозили до катівні в аеропорту.

“Були в Херсоні на Таврійському біля моста і побачили міни. Стали фотографувати з цікавості. І тут звідки не візьмись. Нас попакували, думали що ми херсонські і відвезли на аеропорт”, – розповів мешканець Чорнобаївки, якого випадково прийняли за жителя міста.

Анастасія працювала в магазині, що надавало їй доступ до рідкісної інформації. Постійним її покупцем був священнослужитель, якого взяли в полон із перших днів окупації. Він просидів півтора місяця у катівні. Крім побиття, над ним знущалися в незвичний спосіб.

“Різали йому волосся, клали до паху, до інших чутливих місць, до кишень, а наступне попереджали: “якщо будеш чухати або намагатися витягнути, то ми тебе пристрелимо”,  – каже Анастасія.

За розповідями хлопців, що перебували в чорнобаївській катівні, її особливістю було те, що всіх чоловіків намагалися ґвалтувати або кийками, або природнім шляхом. Заклики про наявність дружини та дітей, разом із обіцянками піти на будь-які умови окупантів, були марними. Чим більше люди благали, тим російські військові це робили з і ще більшим задоволенням.

“Над жінками в катівні більше знущалися. Там кричали і чоловіки, і жінки, але жінки – майже цілодобово”, – згадують колишні полонені.

Чоловікам окупанти давали паузу для відпочинку від тортур, аргументуючи тезою, що жінки витриваліші. Та на щастя Анастасії вдалося виїхати з Чорнобаївки.

“Мамі на роботі поставили умови: або віддаєш паспорт і працюєш або не працюєш. Тому ми виїхали, – згадує Анастасія.

Однак деякі жителі села мали іншу стратегію, зокрема, стали зрадниками.

“Для тих, хто там не жив, це не стосується мешканців села, Чорнобаївка буде туристичною зоною, всі будуть пам’ятати про її славу. Але ті, хто там знаходиться –  для них ще війна не закінчилася, є ще війна внутрішня. Адже наявна ситуація з колаборантами”, – ділиться думками Анастасія.

Після дев’яти місяців окупації важко не отримати посттравматичний стресовий розлад.

“Це коли ти вдивляєшся в натовп і шарахаєшся від вдягнених у стилі мілітарі і хакі одяг. І вантажівки темно-зелені стають тим, від чого вмикається режим “alarm”. Ти дивишся, як вона їде повз, і підсвідомо чекаєш побачити на ній рашистську “Z” символіку, a її нема”, – описує так званий “постокупаційний” синдром одна з місцевих мешканок, що виїхала з окупації.

Жителі села стверджують, що в окупації в Чорнобаївці люди раділи обстрілам, бо коли стріляють ЗСУ по аеропорту – вмирає ворог. Анастасія вважає, що найстрашніше – це звикнути до війни.

“В окупації мені здавалося, що нічого жахливого не відбувається, бо це – війна, і так беззаперечно повинно бути”, – каже вона.

Навіть коли дівчина вирвалася з окупації, то практично три місяці вважала, що все, що з нею відбувалося було в кордонах норми. Анастасія запевняє, що попри відсутність полегшення від неприємних спогадів, вона навчилася розповідати спокійно про обличчя війни: смерть, обстріли, катування.

“На підконтрольній Україні території летить безпілотник або літак, а мене вже сковує страх, я під стіну десь ховаюсь, хоча розумію, що це – наші. Але це залишиться з тобою на все життя”, – каже дівчина.