Через річку передавали ліки та інформацію для ЗСУ
Вадим Біланенко – мешканець села Новодмитрівка, що на правобережній Херсонщині, пів року прожив в російській окупації. Про те, як переправляли річкою людям продукти та гроші, про ставлення російських окупантів до місцевих жителів та допомогу ЗСУ, чоловік розповів для Радіо Свобода.
Росіяни не одразу зайшли у населений пункт.
“Спочатку російські військові пройшли колоною повз наше село. Всього було 86 одиниць техніки. Проїхали Новодмитрівку, Старосілля, Довгове і поїхали далі в сторону Кривого Рогу, в село Архангельське. Там у них розпочалися бої. Коли їх розбомбили, вони відійшли назад і за собою підірвали мости в Довговому. Вони зайшли в Олександрівку, де організували штаб, та розселилися”, – розповідає мешканець села.
Першою у селі розташувалася Росгвардія з 11-ї десантно-штурмової бригади. Військові намагалася бути ввічливими з місцевими жителями.
“Нас тоді запитували чи можна зайти, нам зрозуміло, що це лицемірство, але намагалися показувати вихованість і дисципліну. Морально все це вбивало. З ними обговорити будь-яку тему нереально: у них своя правда, вони озлоблені”, – розповідає Вадим.
Згодом у селищі з’явилися представники підконтрольного Росії збройного угруповання ДНР. Вони в людей забрали всі засоби зв’язку, інтернет, телевізори, планшети та навіть автотранспорт.
“Вони пред’являли нам, що ми вісім років вбивали їхніх дітей в ДНР, а тепер вони прийшли тут навести порядок, щоб ми пожили, як вони. Російські солдати нічого подібного не говорили, лише стверджували, що в них наказ, їх сюди прислали, а вони не хочуть тут бути, але й зробити нічого не можуть”, – розказує чоловік.
Крізь село протікає річка Інгулець. Саме по ній Вадим разом зі своїм товаришем на човні доставляли людям продукти, ліки, гроші й інші необхідні товари.
“Коли тут російські військові розташовувалися, ми питали дозволу, щоб передати гуманітарну допомогу або дістатися на городи, і вони дозволяли. Спочатку ми їздили по мосту, але потім росіяни його підірвали. Єдина можливість перебиратися на інший берег, на підконтрольні Україні території, була на човнах. Ми зв’язувалися з волонтерами, щоб нам передали ліки, закупили деякі продукти, а ми вже річкою на човнах вночі або потайки все це переправляли. Далі на мопедах розвозили товар місцевим жителям”, – говорить Вадим.
Жителі села також передавали актуальну інформацію про російських окупантів для ЗСУ. Щодо озброєння, боєприпасів, кількості осіб в селищі під час ротації, їхні імена та прізвища тощо.
“Подібну інформацію передавали або телефоном, або переказували на словах людям на іншому березі. Коли в росіян почалися втрати, вони заборонили переправлятися. І ми робили це потайки, бо все переслідувалося. На каяках намагалися перепливати вночі, щоб не було нічого видно”, – згадує Вадим.
Деякі жителі Новодмитрівки хотіли виїхати з російської окупації, але не завжди це вдавалося. За надання евакуаційного коридору з російськими військовими домовлявся місцевий священник. Це було обов’язковою умовою, адже якщо вони не знали про виїзд людей, то просто розстрілювали колони, машини.
“Був випадок з волонтером Олегом Шкурою. Він на власній автівці вивозив людей, і росіяни його підірвали. Все це сталося в нас на очах. У нас якраз вікна виходять на річку та на дорогу, і ми бачили, як ракета влучила в автобус. Усі були в шоці, що цивільну людину підбили цілеспрямовано”, – продовжує Вадим.
Російські військові робили обшуки в місцевих жителів, аби вони не передавали інформацію ЗСУ. Чоловік розповів, як це відбувалося.
“Села Старосілля та Довгове виглядають як один населений пункт, але розташовані на різних берегах. У когось на іншому березі були городи, тому люди переправлялися на човнах, щоб їх обробляти, збирати врожай. Окупанти ловили жителів і перевіряли їхні документи, попереджали, що не треба так робити, або слід узгоджувати дії з їхнім командуванням. Вони переймалися, що серед місцевих могли переправлятися якісь диверсійні групи”, – говорить чоловік.
Коли ЗСУ почали завдавати точкових ударів по дислокуванню російських окупантів, ті почали панікувати та погрожувати.
“Росіяни між собою жалілися, що командира вбили, когось в них поранили. І говорили нам: “Ви забрали наших двох, ми ваших десятьох заберемо”. Був постійний психологічний тиск. На початку російські бійці не мали страху, почувалися впевненими на нашій території, не думали про спротив місцевого населення, поводилися вельми розкуто”, – розповідає Вадим.
У селі, попри російську окупацію, продовжувало працювати українське телебачення, звідки люди дізнавалися всю інформацію.
“Російського телебачення у нас не було, але через супутникове ТБ російські канали були доступні. Мені здається, що росіяни дивилися українські телеканали, оскільки володіли інформацією. Я чув, як вони самі називали цифри вбитих їхніх солдатів, говорили, що президенти України та Росії між собою не можуть домовитися, а вони страждають. Наскільки знаю, то по їхніх каналах цих цифр не озвучували”, – каже Вадим.
Російська пропаганда діє на своїх же військових, оскільки вони стверджували, що воюють з НАТО.
“Їхня пропаганда робить свою справу. Я їм намагався довести, що у нас теж є меморіал пам’яті загиблих воїнів, питав, де тут нацисти, де вони воюють з НАТО? Окупанти однаково стверджували, що за пагорбом стоять натовські війська”, – наголошує Вадим.
Під час окупації в Новодмитрівці в опорній лікарні залишилася працювати лише одна фельдшерка похилого віку. У разі потреби вона міряла тиск та допомагала у вирішенні елементарних медичних питань.
“Російський медик їздив на велосипеді по селу та пропонував допомогу, питав, чи потрібно якісь уколи, пігулки. Але ніхто до нього не звертався. Кому терміново потрібна була медична допомога, ми переправляли через річку та передавали фахівцям”, – розповідає чоловік.
Через постійні обстріли у селі регулярно зникало світло, тому місцеві жителі власними зусиллями його відновлювали.
“Мій друг Олександр Щетина працював раніше електриком. Коли після обстрілів зникало світло, ми шукали місце пошкодження, і він ремонтував, а я йому допомагав. Тому в селі практично завжди було світло. Бувало, що цілий день їздили, ремонтувати. Окупанти нас не бачили, але іноді самі питали, чому немає світла”, – каже Вадим.
“Наша підстанція розташовувалася на горі, тому її дуже легко було вирахувати. Російські військові постійно її обстрілювали, а ми ремонтували. Потім окупанти зрозуміли, що нас не зламати, і випустили 18 ракет у підстанцію. Звісно, вона майже не підлягала відновленню. Але ми знайшли вихід. На одній лінії, яка йде з Олександрівки, просто заживилися з одного трансформатора на окрему лінію, як на окреме споживання”, – розповідає Вадим.
З села російські військові відступили несподівано. Вони в одну мить зібрали свої речі, забрали техніку та виїхали.
“В мене теща живе в іншій частині села. Коли нас звільняли, я був там. Ми побачили, що російські військові дуже раптово зібралися зранку, забрали техніку та виїхали колоною. Хто не встиг, той тікав на автівках. Вони їхали в сторону Олександрівки”, – згадує Вадим.
В селі не було ні стрілянини, ні бомбардувань як зі сторони російської армії, так і зі сторони ЗСУ.
“Вже на другий день зранку зайшли ЗСУ. Спочатку одна група, потім інша. Інформація, що ось-ось наші зайдуть, вже була у повітрі. Жінка дістала компот, спекла бісквіт, щоб хоч чимось пригостити українських військових. Коли їх побачили, то почали обіймати. За весь час окупації ми позбирали купу снарядів і патронів, які передали нашим захисникам. Також надали їм та СБУ для подальшого розслідування інформацію про колаборантів, окупантів, їхні особисті речі, записники, шеврони”, – розповідає Вадим.
Вони відчули, що таке російська ідеологія, яку морально важко пережити.
“Досі не віриться. І зараз продовжуєш ходити й озиратися, де вони були. Це емоційно переживати доведеться ще не один рік. Ми тут як сир у маслі в порівнянні з тим, що відбувається в окопах на лінії фронту. Але однаково відчули ту російську ідеологію”, – зізнається чоловік.