Херсонці, які протидіяли росіянам в окупованому ними Херсоні (фото)
Військові – не єдині, хто боровся за звільнення Херсона. Партизанський рух діяв і продовжує діяти на Херсонщині. Історії людей, які всіма можливими способами боролися з російськими окупантами в Херсоні. Історію про осіб з херсонського підпілля опублікувало херсонське інформаційне видання МОСТ, посилаючись на матеріал, знятий телеканалом NBC News.
Владислав – народився в Херсоні і прожив ціле життя в рідному місті. До початку повномасштабної війни Росії проти України він займався автозапчастинами. Влад згадує, як все починалось:
“Другий день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Зранку на вулиці було пусто. Я побачив тільки автомобіль, що рухався вулицею, і російських солдат, які повільно йшли вулицями”.
Влад, пригадує те жахливе відчуття втрати свободи, яке роз’їдає зсередини. В тих обставинах ти відчуваєш потребу бути корисним, ти наче вже партизан, який чинить опір. Одного разу російська атака зачепила Влада за живе:
“Я побачив фото моєї однокласниці в Instagram. На тому фото вона була вагітна. Я ще подумав, як класно, що у такий важкий час вона вагітна. І тут я читаю підпис: “Валерія була чудовою подругою”. Спочатку я не зрозумів”.
Того дня по Одесі була випущено сім ракет, щонайменше вісім людей загинуло. Одна з жертв була однокласниця Влада – Валерія. Влад дізнався, що того дня Лєра загинула разом з матір’ю та дитиною.
Владу було страшно усвідомлювати, що відбуваються такі жахливі речі, а він ніяк не може на них вплинути. Владислав вирішив помститися і розробив для цього план. Кожного дня з вікна своєї квартири Влад бачив одного і того ж самого російського військового, який був постійним відвідувачем місцевого бару.
“Мені пригледівся один росіянин. Побачивши його, я зрозумів, що він піде по тому маршруту, який я собі намітив. Я бачив його декілька разів крізь вікно, він часто був у цивільному одязі. Того дня він був у формі та в навушниках. Я йшов за ним, обходив двори, будинки. Підійшовши до нього, я схопив його за шию та встромив ніж праворуч від хребта. Коли він закричав, я затулив йому рота руками. Тоді я сховав ніж у кишеню, вивернув кофту і пішов”, – згадує Владислав.
Для Влада це було певним актом справедливості, і він не відчував за це провини. Це було правильним рішенням, адже саме росіяни прийшли на чужу територію вбивати українців. Але на цьому партизанські вчинки Владислава не закінчились. Для виконання наступного завдання йому знадобилась команда.
Наступного героя херсонського підпілля звуть Михайло. Він все життя прожив у Херсоні, тут же одружився. Михайло ніколи б не міг подумати, що все життя одного дня може настільки різко змінитись. Михайло пригадує, коли вперше побачив російську військову техніку у Херсоні:
“Це трапилось, коли я стояв у черзі на заправці. Тоді хтось у натовпі вигукнув: “О, дивіться, росіяни поїхали”.
Невдовзі після початку російської окупації міста Владислав звернувся за допомогою до Михайла, оскільки розумів, що наодинці він не зможе допомогти своєму місту.
“Була невелика кількість людей, з якими мені було комфортно і безпечно. Михайло – таксист, і для мене мав особливу цінність”, – згадує Владислав.
Михайло працював таксистом, возив росіян та вів з ними розмови про життя, намагаючись дізнатись потрібну інформацію. Михайло постійно перебував на зв’язку з Владиславом, завдяки чому вони здійснили декілька успішних операцій.
“Я розумів, якщо десь щось піде не так, я, як мінімум, поїду на підвал. За найгіршого сценарію ми би зараз з вами тут не розмовляли”, – каже Михайло.
Владислав та Михайло їздили містом, шукаючи цілі та подумки не ризикуючи застосувати електронні гаджети відмічали місця можливого проживання та зберігання російської військової техніки.
Тоді Владислав знаходив точне місце розташування росіян в Google Maps і передавав координати через бот українській розвідці.
За кілька місяців російської окупації виникли десятки інших партизанських угруповань, які працювали незалежно одне від одного. Росіяни це швидко збагнули і почали ретельне переслідування підпільників.
Був ще один учасник херсонського підпілля на ім’я Саша, який приєднався до осередку, який концентрувався на відстеженні херсонських колаборантів. Після російської окупації міста росіянами сусід Саші познайомив його з партизанським осередком. Саме так хлопець став учасником підпілля.
“Мій колега працював з іншою великою групою людей. Я тих хлопців особисто не знав, проте мій колега цілковито їм довіряв”, – каже він.
Група займалась ідентифікацією колаборантів та відслідковувала їхнє поточне місцезнаходження.
“Нам прийшла в голову ідея, як швидко позбуватись колаборантів. Я надихнувся відеогрою “Rainbow Six Siege” і запропонував причепити вибухівку на машинку з дистанційним управлінням та направити її під авто колаборанта”, – згадує Саша.
Але успішні операції не залишилися непоміченими. Одного ранку, 12 російських солдат увірвалися до квартири Саші, всі в формі та бронежилетах. Вони негайно схопили хлопця, поклали обличчям на підлогу та наказали все розповісти, інакше – вб’ють. Виявилось, що хтось із робочої групи здав Сашу. Після цього хлопця запроторили до в’язниці.
“В’язниця могла утримувати від 60 до 80 людей, але нас було близько 200. У камері був лише жорсткий матрац. Я знайшов собі куток і ліг, намагаючись заснути. Але мені не вдалось поспати. Дуже нервував, постійно крутився з боку на бік. Думав, що мене ніколи не випустять звідси, якщо не піду на співпрацю з ними”, – розповідає хлопець.
Ув’язнених змушували виконувати російський гімн, щоб отримати їжу.
“Один із затриманих почав малювати корабель та янголів на стіні. Я трохи допомагав малювати янгола, піднімаючи дух собі та іншим ув’язненим. Кожного дня я чув крики, благання зупинитись, хтось кричав “Хлопці, я все скажу, все скажу, тільки зупиніться”, – каже Саша.
Росіяни перетворили поліцейський відділок у центр тортур та допитів. Саші було всього 17 років, однак це не заважало росіянам постійно допитувати юнака. Саша мріяв про свободу та повернення до нормального підліткового життя.
“Я розколовся на першому ж допиті, описав людей, з якими я працював. Однак росіяни не повірили мені, і тоді почались тортури. Мене били гумовими палицями. У них було декілька варіантів допиту: струм або залізна балка, яка падала на спину”, – згадує він.
Цим тортурам Сашу піддавали тричі, після чого росіяни зрозуміли, що юнак говорить правду.
“Мені довелось все їм розказати, я видав своїх колег. Досі відчуваю провину, адже мені цілковито довіряли. Я би хотів попросити вибачення”, – ділиться хлопець.
Коли росіяни зрозуміли, що більше інформації від Саші вони не отримають, його відпустили. Але наостанок його били так, що всі околиці чули його крики.
“Я не міг повірити, що мене нарешті випустять. Вони натягнули на мене капюшон, відвезли додому і викинули з машини. Мені навіть віддали телефон. Я чимдуж почав дзвонити і писати своїм друзям, але жоден не взяв слухавку”, – говорить хлопець.
Колись він був партизаном, а тепер його називали колаборантом. Після деокупації Херсона Саша покинув Херсон. Він вирішив розпочати нове життя у Києві – там, де його ніхто не знає.
“Після приходу росіян я втратив все. Зараз я знімаю квартиру і навіть не знаю, чим платитиму за оренду наступного місяця. Люди, з якими я працював, знають, що я був змушений все розказати. Але чи пробачать вони мене”, – підсумовує він.
