Херсонський журналіст партизанив в окупованому Росією Херсоні, а згодом вступив до лав ЗСУ
.Сергій Сергеєв – у свої 26 років має за плечима три вищі освіти та чималий досвід роботи у сфері журналістики. Ще 23 лютого минулого року Сергій разом зі своїм другом Євгеном до ночі обговорював плани на майбутнє щодо покращення діяльності Херсонського молодіжного руху однієї із політичних партій, головою якої він є, а наступного дня ввечері вперше в житті взяв до рук автомат і вступив у двобій з російськими військовими. Про це і багато іншого розповів тепер військовослужбовець Сергій Сергеєв кореспонденту АрміяІnform.
Сергію, ти звідки родом? Чи мав ти раніше якесь відношення до війська та, як став військовим?
“Я народився у Запоріжжі. Але все своє дитинство та юність провів у Херсоні. Коли я навчався в першому класі, батьки вирішили переїхати до Херсона. Мій тато – цивільний моряк, і це давало йому свої плюси щодо побудови професійної кар’єри. Сам я у війську до лютого 2022 року не служив. Навіть автомат у руках не тримав. А ось батько проходив строкову службу в прикордонних військах, займаючи посаду снайпера. Мій дідусь, брав участь у Другій світовій війні. Після війни він проходив службу в карному розшуку. Досвіду щодо армійської служби в мене не було, а ось з кого брати приклад щодо захисту Батьківщини, знав добре. Тому вранці 24 лютого минулого року, я не вагався, а добровільно разом із найкращим другом Євгеном пішов до військкомату”, – говорить Сергій.
Ти до початку російського широкомасштабного вторгнення в Україну десь працював?
“Ще навчаючись на заочній формі навчання в університеті, я працевлаштувався диктором на радіо «Таврія». Потім співпрацював з багатьма місцевими засобами масової інформації, як фрилансер. Майже два з половиною роки я популяризував і піднімав імідж рідного Херсонського держуніверситету, працюючи в пресслужбі цього вишу. У 2021 році впродовж понад пів року був співпрацівником пресслужби футбольного клубу «Кристал Херсон». А вже напередодні широкомасштабного російського вторгнення в Україну очолював місцевий молодіжний рух. Питаннями реалізації наших планів в цьому напрямку ми і обговорювали з моїм другом Євгеном увечері 23 лютого минулого року. Щоправда, вже тоді на душі було тривожно. Адже ми знали, що росіяни вже сконцентрували свої війська біля кордонів України. Тож ймовірність російського широкомасштабного нападу на Україну найближчим часом була великою. А тому, домовилися до ранку заправити свої автівки пальним та зняти у банкоматі готівку”, – згадує Сергій.
Як ти дізнався про початок російського вторгнення в Україну, 24 лютогоминулого року?
“Вранці я прокинувся через численні телефонні дзвінки. Зателефонував рано-вранці і друг Женя. Як і домовлялися напередодні, ми сіли в наші заправлені автівки і вирушили до Голопристанського району, де мешкали батьки Євгена. Десь о сьомій ранку виїхали з Херсона. Товариш передав рідним гроші, ключі та документи на машину, попросив їх берегти себе та, у разі необхідності, евакуюватися. А самі вже на моїй машині повернулися додому та вже о десятій ранку стояли біля військкомату. У військкоматі ми повідомили, що маємо намір долучитися до оборони Херсона. Нас взяли на облік, видали інструкції з переліком необхідних речей, які треба взяти з собою. Ми миттю поїхали додому: спочатку речі зібрав Женя, згодом я. Свою автівку я вже залишив вдома, а попутньою ми дісталися військкомату. Відтоді я і став бійцем окремої бригади територіальної оборони”, – говорить військовослужбовець.
Вам військову форму одразу видали?
“Ні. Пам’ятаєте, як в перший день війни російська армія стрімко просувалася вперед у глибину Херсонщини, долаючи за лічені години відстань довжиною понад кілька сотень кілометрів. Часу на роздуми було не просто обмаль, його взагалі не було. Нас швидко пошикували, перевірили, завантажили в автобуси та перевезли до одного із селищ, розташованого неподалік Херсона. Там розмістили в якійсь порожній будівлі, видали зброю, багнет до неї та 60 патронів. Десь впродовж десяти хвилин розповіли та показали, як треба поводитися з автоматом Калашникова. Знов завантажили в автобуси повезли по трьох напрямках. Я потрапив під Антонівський бій, де того ж дня, 24 лютого, вступив у двобій з російським десантом”, – розповідає Сергій.
Як почував ти себе в ту мить у морально-психологічному сенсі?
“Коли ввечері дісталися Антонівського мосту, там вже тривали бої – підрозділи однієї з мотопіхотних бригад через російський заслон проривалися на правобережжя у бік Херсона. Російська армія висадила десант, фактично взявши наших воїнів в оточення. Ми і повинні були прикривати їхній відхід з лівого берега Дніпра. Ніяких бронежилетів та інших засобів індивідуального захисту в нас не було. Все наше оснащення – це автомат Калашникова та два споряджених магазини. Після прибуття на місце нам лише порадили, щоб ми вели вогонь поодинокими пострілами, аби за лічені хвилини не витратили весь боєкомплект та не перетворилися на легку мішень для противника. Можливо, у кількісному співвідношенні ми тоді й переважали противника. Але перед нами були добре озброєні російські десантники. Скажу відверто, шансів, що залишуся живим, я давав собі небагато. Все навколо вибухало, в повітрі кружляли та завдавали авіаударів російські літаки, росіяни підірвали одразу дві автозаправки біля мосту й навколо було багато загиблих. Після того, як ми витратили весь свій боєкомплект, нас знов завантажили в автобуси і повернули до тимчасового місця дислокації. Більше ми в боях за Антонівський міст участі не брали, хоча інші бойові підрозділи там тримали оборону ще кілька діб, що дало можливість зупинити стрімкий наступ Росії та підготуватися до оборони Миколаєва”, – розповідає військовослужбовець.
А що було далі?
“Як порадили у військкоматі, я поклав у свій рюкзак запас їжі з розрахунку на дві доби: всілякі галети, фрукти, паштети, консерви. Але багато хто з хлопців ці рекомендації проігнорував. Сіли, поділилися по-братерськи, перекусили з хлопцями. Ще до сходу сонця нас розбудив офіцер, наказавши вести спостереження по визначеному периметру навколо будівлі. Потім було надано наказ про перебазування до іншого місця дислокації. Тільки-но дісталися пункту призначення та розташувалися в однієї із шкіл – надійшла команда про відхід звідти врозтіч. Командування отримало інформацію, що нас помітили росіяни і будь-якої миті можуть завдати удару по споруді. Через те я разом із другом Євгеном 25 лютого опинився в себе вдома, у цивільному одязі та з автоматом через плече полями подолавши близько десяти кілометрів. Коли прокинулися, зателефонували одному із наших тероборонців, який повідомив, де і коли ми маємо бути на новому місці дислокації. Ми взяли автомати й пішли вулицями Херсона до пункту збору”, – каже Сергій.
Що було після того, як ви дісталися пункту дислокації?
“Коли дісталися пункту дислокації, самі нацгвардійці перебазовувалися до іншого місця, здається, до Миколаєва. Ми допомагали їм завантажувати їхнє майно та озброєння на техніку. Після цього я вже дізнався, що зарахований до складу роти контрдиверсійної боротьби, та познайомився зі своїм комроти Іваном Павловичем та командиром взводу Борисом. Він знав, звідки вже вирушили представники інших силових структур і вирішив одразу вбити двох зайців: і своїх перевдягнути, і зробити так, щоб росіянам українське майно не дісталося або не було ними знищено”, – продовжує розповідь Сергій.
А в чому полягало твоє завдання як бійця роти контрдиверсійної боротьби?
“Ми несли чергування, здійснювали патрулювання містом з метою пошуку та знешкодження диверсантів. До речі, тоді в лавах тероборони я зустрів свого однокласника Олега, який раніше служив гранатометником у батальйоні «Донбас» та мав чималий досвід щодо ведення бойових дій на сході України. А ще в роті я познайомився з колишнім морпіхом на псевдо «Змій». Тим часом російські війська рушили на Херсон, і першого березня мій підрозділ перекинули на Бериславське шосе. Там, в районі торгово-розважального центру «Фабрика», я вступив у другий двобій з росіянами. Наш комроти Іван Павлович виявився знаним тактиком щодо ведення вуличних боїв. Маючи на своєму озброєнні лише автомати Калашникова та реактивні протитанкові гранати РПГ-18, ми не пішли у лобову атаку на противника, який значно переважав нас, а здійснили кілька нальотів на російську колону, після чого без втрат відійшли. У підсумку ми знищили кілька одиниць російської техніки та десь пів сотні живої сили противника. Вже наступного дня російські війська окупували Херсон, після цього я опинився в російській окупації та розпочав партизанську діяльність”, – каже Сергій.
Ти партизанив?
“Так. Нам наказали розійтися по домівках та чекати на нові розпорядження. Зброю я встиг здати. Кілька днів сидів вдома, нікуди не виходячи, та дивився новини. Настрій тоді, на початку березня, був дуже поганий. Десь за тиждень я вже зустрівся з другом Євгеном. А невдовзі з нами на зв’язок вийшли представники відповідних служб, які долучили нас до підпільно-диверсійної діяльності. Ми займалися багато чим, починаючи від дрібного хуліганства, на кшталт зафарбування фарбою російських пропагандистських плакатів, до підривання російської техніки та систем озброєння. Кілька разів у відносно безлюдних місцях нам залишали закладки з вибуховими пристроями, тротиловий еквівалент потужності яких становив близько десяти кг. Про те, як використовувати ці вибухівки, ми дізнавалися із надісланих відеоінструкцій. А от щодо реалізації диверсійних дій проти російських окупантів, то нам надавалася можливість проявити свої творчі здібності. Головною вимогою було лише те, щоб через вибухи не постраждали мирні мешканці. Акти помсти ми чинили переважно вдень. За допомогою мобільного телефону я здійснював коригування вогню нашої артилерії, передаючи відповідні координати російських цілей. Мені взагалі дуже сильно допомагав той факт, що я мешкав біля Антонівського мосту: звідти російські окупанти були, як на долоні, та простежувалася залізниця, якою до Херсона звозили артистів для участі у проросійських мітингах. Стоять з плакатами в руках бабусі та дідусі з Криму чи якихось російських регіонів та під виглядом херсонців вигукують гасла на кшталт того, що «Херсон – это Россия». А ти дивишся на цю ганьбу і добре розумієш, звідки вітер віє – з якої залізничної колії. Я теж неодноразово ходив на мітинги. Тільки не на їхні, а на проукраїнські, що відбувалися у березні 2022 року. Минуть роки, а кадри документальної кінохроніки, де херсонці сміливо та в єдиному пориві з ризиком для власного життя повстали проти окупаційного російського режиму та чітко висловили свою патріотичну позицію, ще довго хвилюватимуть серця мільйонів українців та громадян інших країн світу. Перелякані росіяни в буквальному сенсі не знали, що робити проти такого спротиву. Направляли в наш бік зброю, відкривали вогонь у повітря, а ми, беззбройні, все одно сміливо дивилися їм в очі та живим ланцюгом загороджували шлях їхній бронетехніці, вимагаючи залишити наше місто”, – згадує хлопець.
Сергію, враховуючи сам факт твого перебування в російській окупації і те, яку діяльність здійснював, ти ризикував щодня. Як вдалося не потрапити у ворожий полон та вибратися з окупованого Росією Херсона?
“Ризикувати, звісно, доводилося. Але ми дотримувалися наданих нам інструкцій щодо конспірації. На лобі в мене не було написано, що я військовий або партизан. Так, одного разу до нас на велосипеді приїхала наша колишня сусідка, яка мешкала біля нас у будинку, який ми продали п’ять років тому. Вона схвильовано повідомила, що нещодавно приїздили три автівки з агентами ФСБ, які розшукували мене, але не як військового або партизана, а як проукраїнського активіста. А згодом ми з Євгеном отримали наказ про наше перебазування на підконтрольну Україні територію. Зробити це було непросто. Але допоміг випадок. Євген раніше працював в одній із компаній з виробництва тютюнових виробів. Тоді керівництво компанії якраз шукало людину, яка би змогла вивезти службову автівку за межі окупованого Росією Херсона. Євген на це позитивно відреагував. Сіли ми одного дня на початку червня в машину, взяли з собою ще трьох літніх жінок, завантажили необхідні речі, кілька блоків сигарет і вирушили в бік Василівки, що на Запоріжжі, де ще тоді працював пункт пропуску. Так сталося, що я лишав маму вдома одну: батько та молодший брат Євген – моряки, були в рейсі. Поцілував її, обійняв, поставив пляшку бельгійського пива в холодильник і сказав, щоб зберегла її до мого повернення у визволений Херсон. На шляху ми подолали понад 20 російських блокпостів. Документи були в порядку, легенда – теж, мовляв, відвеземо до рідних бабусь, а самі невдовзі повернемося. Якимись похмурими, без настрою виглядали росіяни. Навіть телефони не дивилися. Щоправда, на декількох блокпостах, зокрема і на Антонівському мосту, вони все-таки перевірили мене з приводу татуювання. Але причепитися було нема до чого. Лише у самій Василівці один із російських військових кавказької національності намагався проявити підвищену «пильність». Але одна із літніх жінок, яка їхала в нашій автівці, продемонструвала весь свій нерозкритий акторський талант, немов і серце в неї болить, і тиск підвищився. Махнув росіянин на все рукою та пропустив нас. У такий спосіб ми після трьох місяців російської окупації опинилися на підконтрольній Україні території – в обласному центрі Запоріжжя”, – говорить хлопець.
А звідти, напевно, вирушили до своєї бригади територіальної оборони?
“Так. Тоді вона дислокувалася на Кіровоградщині, де тривали етапи бойового злагодження підрозділів. Там після тривалої перерви я зустрів декого з хлопців, з ким вступив у двобій з російськими військовими на Антонівському мосту 24 лютого, свого комроти Івана Павловича та командира взводу Бориса та зайняв посаду стрільця роти контрдиверсійної боротьби. Десь впродовж двох місяців до середини серпня ми проводили навчання, після цього нас передислокували на Миколаївщину. Щоправда, дізнавшись про те, що я за фахом журналіст, командування частини відкомандирувало мене в інший підрозділ – в службу зв’язків з громадськістю, де я перебуваю й донині, допомагаючи своєму начальнику Олександру Олександровичу вести сторінку бригади в соцмережі та здійснювати взаємодію з вітчизняними та іноземними представниками ЗМІ”, – розказує про свою службу Сергій.
А вже у визволеному Херсоні довелося побувати та обійняти маму?
“Після кількамісячного окопного життя та участі в боях наша бригада увійшла до Херсона другого дня після його звільнення – 13 листопада. Того дня через відповідні заходи безпеки я не мав можливості потрапити додому. А вже наступного взяв із собою режисера Голлівуду ірландського походження, який якраз знімав фільм про нашу бригаду, та разом з ним на мотоциклі, зі зброєю, у бронежилеті та захисному шоломі попрямував до батьків. Дзвоню у дзвінок – мати двері відкриває – розплакалася. Собаки на зустріч вибігли, яких у нас аж 11. Сусіди повиходили, всі радіють, а режисер все це ще й на відео знімає. Батько, капітан далекого плавання, який повернувся з рейсу ще в серпні через тимчасово окупований Росією Крим, теж не зміг стримати сліз. Ось така приємна і зворушлива зустріч у нас відбулася. До речі, і пляшку пива, яку я поставив у холодильник перед від’їздом з Херсона, мама для мене зберегла. Тож зараз ми вже в Херсоні й стоїмо тут міцно, готуючись до нових перемог зі звільнення від російських загарбників всієї території України, що не за горами”, – завершує розповідь Сергій.