«Хочемо додому. В нас тут село мальовниче, лиман»: Олександрівка після шести місяців на лінії фронту
Розмовами мешканців звільнених, але зруйнованих сіл що на Херсонщині пише на сайті Мост.
“Сірим листопадовим днем 2022-го знову їду до улюбленої Олександрівки. Аби привітатися з лиманом, поговорити з місцевими мешканцями і дізнатися, що сталося з бабусею мого близького друга. Вони втратили зв’язок із початком війни,” – ділиться мешканець.
Олександрівка лежала прямо на лінії фронту. Село закривало росіянам шлях на Миколаїв, тут тривали активні бойові дії. Звична дорога через Станіслав – центр громади – колись була легкою мандрівкою поруч зі смугами лиману, які виблискували внизу за придорожніми селами: Софіївка, Широка Балка. Сьогодні ж погляд подорожнього крадуть суцільні руїни – школи, АЗС, магазини, розбитий снарядами і танками асфальт.
На в’їзді в Олександрівку картинка стає жахливою. На центральній вулиці понівечено кожен будинок. На землі лежать електроопори й дроти. У дворах – закинута спалена військова й цивільна техніка. Місцева школа зруйнована вщент. Дитячий садок і будинок культури – вигоріли. Світить дірками похилена водонапірна вежа.
Ми обережно спускаємося до лиману. Олександр Бабуцький – голова Станіславської військової адміністрації – розповідає, що із 900 дворів у селі вціліло приблизно 20. Раніше тут мешкало дві тисячі жителів – а тепер у поселенні перебуває з півсотні людей. Більшість із них повернулися уже після деокупації. Згідно з даними місцевої влади, 19 селян загинули у результаті обстрілів, ще двоє зникли безвісти. На цій землі поклали голови і десятки українських воїнів.
“Все життя пройшло тут, народилися і виросли тут. Ми так звикли, що я не можу без цього лимана. Я жила цим – роками бігала, з природою розмовляла”, – ділиться емоціями Марина Кирик.
Пані Марина разом із чоловіком Геннадієм займалися підприємництвом. Господар фермерував, засівав поля, вкладав кошти у власну справу. Марина допомагала у сімейному бізнесі, торгувала в Херсоні на ринку. Подружжя повернулося на певний час додому. Вони хочуть оцінити, чи вдасться відновити втрачене і скільки часу це забере.
“Росіяни машину нову забрали. Отак їхали просто і забрали. Я їздила в Білозерку, в їхню адміністрацію, ругалася, просила віддати машину, але її ніхто не вернув. Ми переїхали ближче до села, бо в чоловіка поля засіяні, техніка, гроші вложені”, – розповідає пані Марина.
Жінка дуже тужить за тим, як усе було раніше. Засмучено розповідає про село і свої нинішні проблеми. Але не втрачає оптимізму.
“Залишились на вулиці. Страшно ще додому піти, щоб зимові речі взяти. Ото в купили речі секонд-хенді, та й ходимо так. Хочемо відновити все. А як інакше? Ми би поїхали десь далі, але ж тут наше життя пройшло – куди їхати?”, – каже мешканка Олександрівки.
Найбільше дивує те, що пані Марина, незважаючи на пережите нещастя, підбадьорює нас. На прощання запрошує влітку до себе в гості.
Біля розібраної вантажівки на сусідній вулиці ходить чоловік. Його будинок зруйновано, залишилися лише стіни. За ними - суцільне згарище. На його подвір’я російські солдати стягнули купу техніки та майна. Машини марковані літерами “Z”, лайливими словами та незрозумілими символами. У саду – згорілий автобус.
“Ми сиділи в підвалі із 19 березня, як вони почали заходить зі Станіслава. Я це все бачив,Наші накривали їх зі сторони Очакова, дали їм такого, шо вони розвернулися і потікали. А потом почали звідти обстрілювати нас. Все побили, угробили, повигрібали”, – розповідає Анатолій Ковальчук.
До приходу окупантів Анатолій працював на заводі, займався перевезеннями. Чоловік приїхав до Олександрівки, щоб розібрати завали і подивитися, в якому стані його техніка, оцінити, чи вдасться щось полагодити. Обстежує ділянку, переймається, чи немає пасток. Тут уже все травою позаростало. Наразі Анатолій ночує у старенькому автомобілі, а далі спробує зробити палатку, бо їздити до Первомайська, де зараз перебуває його родина далеко і затратно.
“Спробуємо це якось відновити, якщо не вийде, то буду його чимось накривати”, – каже Анатолій.
Будинок по сусідству належить родині Сокол. Під час окупації в домі розквартирувалися 15 російських солдатів. Якщо судити із документів і написів, залишених у помешканні, цю оселю окупували бійці взводу військової поліції 255-го мотострілецького полку 20-ої дивізії військової частини №13766. На дверях будинку висіли таблички з підписами єфрейтора Осьмухіна та молодшого сержанта Надворного.
Людмила Сокол розповідає, що окупанти позносили до їхнього будинку дуже багато різних крадених речей. Натомість родинні меблі й техніку понівечили або вивезли.
Тепер у її дворі стоїть чужа розчавлена автівка, сусідський мотоцикл, побутова техніка, матраци, посуд.
“Мій начальник жив у сусідньому селі, в нього магазини тут є. Йому російські військові продавали його ж товар – сіль. А вона тоді була дуже дорога. Розказував, що під час окупації заїжджав до мене. Тут жило 15 чоловік, і головний у них був з Білорусі. Так він казав: “Це моя хата, заходь, дивися. Це я тут так живу”. – пригадує Людмила.
Жінка показує одяг, який окупанти викинули з її дому на смітник, постіль, сімейні фотографії. Натомість завалили будинок своєю військовою формою, горами сміття.
“Нашого дому немає. Ні велосипедів, ні машини. Стільці попалили, телевізор поламали. Холодильник винесли на вулицю, викинули. В нас тут гарно, село мальовниче, лиман. Хочеться додому, дуже хочеться додому”, – зі смутком каже пані Людмила.
Поки ми були в Олександрівці, побачили прямо на вулиці кілька пральних машин, які не змогли вивезти росіяни. На звільнених територіях залишилося багато руйнувань; місцеві мешканці постійно розповідають про властиве росіянам мародерство. До історій із пральними машинами звикнути неможливо: ця дикість росіян завжди дивує.
У сусідньому Станіславі працюють ремонтні бригади. На момент приїзду в селі вже відновили газопостачання. Представники місцевої влади кажуть, що головне завдання – забезпечити доступ до послуг і товарів, які були доступні людям до війни. Найбільш болюча точка Олександрівка. Там зруйновано всі комунікації. Проте мешканці громади запевняють, що ці труднощі вони готові перетерпіти.
“Чого найбільше бракувало під час окупації?” – запитую в юної мешканки Станіслава. Вікторія Михальчук дає чітку відповідь: “Свободи”. Дівчина каже, що всю повноту почуттів їй навіть важко описати словами. Додає: “Тепер уже можна синьо-жовті стрічки носити і прапор у машину купили. Відчуваємо, шо ми українці”, – додає дівчина.