Історія херсонця про тиждень у російському полоні

Колишній журналіст із Херсону Ігор Бондаренко провів у російському полоні тиждень. Чоловік розповів Радіо Свобода, як прийшла війна в Херсон, про допити російської ФСБ та голодні пʼять днів.

24 лютого Ігор був у Херсоні та про початок повномасштабного вторгнення Росії дізнався від сестри.

“Десь о сьомій ранку мені зателефонувала сестра, вона жила в Маріуполі зі словами: “Ми живі, не хвилюйся, ми в бомбосховищі”. Сьома ранку, я ще тільки прокинувся, яке бомбосховище? І тут я дізнався, що почалася війна,” – розповідає Ігор.

Перший час після вторгнення Росії в Україну у жителів Херсону був ступор. Також Бондаренко повідомив, що на околицях міста вже точилися бої.

Росіяни зайшли до міста на початку березня.

“Спочатку, як тільки ми почали проводити мітинги думали, що вони підуть.  Після того, як в нас почали зникати люди вони вже посмілішали. Почали розганяти мітингувальників палицями, світло-шумовими гранатами і тоді ми вже зрозуміли, що вони не підуть”, – продовжує журналіст.

Після окупації чоловік одразу зрозумів, що його шукатимуть.

“Я був журналістом, я працював на нашому радіо. Я співпрацював з деякими людьми, які були пов’язані з патріотичними організаціями. Лідерка “Правого сектору” Наталя Вотеічкіна моя подруга з дитинства,” – розповідає Бондаренко.

Але вони не прийшли за журналістом до нього додому, а затримали, коли він намагався покинути Херсон.

“Коли я приїхав на Каланчак, здав свої документи, пройшов митницю, потім всіх відводили до ФСБ на розмови. Забрали телефон, планшет. Принесли стос паперів формату А4, на яких були всі контакти, які я видалив за останні пів року. Перше, що він у мене запитав: “Хто така Наталія Вотеічкіна”, – розповідає Ігор.

Представників російських спецслужб особливо цікавили контакти, які вони знайшли у Бондаренка.

“Я відразу придумав легенду, що я журналістом був до 2016 року, працюю в Польщі, показав їм документи з фірми польської, свої закордонні паспорти. Але мені не повірили: “Ні, хлопцю, ти поїдеш до Криму в підвал”. Мене в той же день закрили в залізному броньованому контейнері. Ні води, ні в туалет, нічого не було,” – з жахом згадує журналіст.

До Криму його так і не повезли.

“Приїхала машина с літерою Z, вийшли три хлопці з автоматами, в бронежилетах, у балаклавах, в одного були капітанське звання. Натягли мені пластикові джгути, накинули якусь кофту червоного кольору на голову, обмотали її липкою стрічкою, весь мій одяг, навіть кішку в переносці кинули в автобус і повезли. Коли зняли ганчірку з голови, я побачив, що навкруги степ, зрозумів, що це Херсонська область. Переді мною була яма, завширшки метрів два. В довжину чотири метри, там лежали трупи чоловіків. Може, чоловіків вісім, присипані, було видно частини тіла, обличчя одного я розгледів. Я не зрозумів, чи то їхні воїни були, чи наші, мені навіть здається, що був один цивільний. Вони в мене спитали чи я хочу до них? Я відповів, що ні. В цей момент пролунав постріл і вдарили з кулака мене поміж лопаток, я впав на коліна, вони мене підняли, натягнули знову червону ганчірку, замотали голову і повезли,” – розповідає Бондаренко.

Кілька діб чоловік провів на кахельній підлозі з замотаною головою та без їжі.

“На килимку, на холодній підлозі я провів із замотаною головою, до п’яти днів. Мене попередили, не знімати футболку з голови бо вб’ють одразу. Якщо буду буянити, пристрелять. Ну я поводився чемно. Годувати мене почали діб через п’ять. Воду давали щодня. Була пластикова пляшка, щоб справити потребу. На п’ятий день вони мені принесли рис, зварений до стану клею і там, мабуть, була зіпсована консерва з їхнього сухпайка з присмаком металу. Ось цим мене годували. Бувало один раз на день, бувало два рази на день,” – згадує Ігор.

Отримавши до рук телефон, чоловіку вдалося з’ясувати своє місцеперебування та відправити рідним повідомлення з геолокацією.

“Побачив, що перебуваю у Скадовську. Зробив скріншот цього місця та надіслав сестрі. В середині серпня я вже знав, що мене шукають,” – говорить чоловік.

Час у полоні для чоловіка був дуже важким і напруженим.

“П’ять днів свого життя, в мене мозок за все життя ніколи так не працював, як комп’ютер. Я спав, прокидався, пригадував, що я їм розказав, чиї прізвища називав – це були люди, які, вже виїхали і не перебувають в окупації”, – підсумовує Ігор Бондаренко.