На Тернопільщині в лікарні працюють 17 переселенців (відео)

У Теребовлянській лікарні працюють 17 медиків-переселенців. Деякі з них вибралися з російської окупації, інші ж виїхали з рідних міст через постійні обстріли Росією. Серед лікарів є хірурги, педіатри та урологи.

Валерія Шевченко переїхала на Тернопільщину з Херсона. Зараз жінка працює в Теребовлянській лікарні урологинею. 24 лютого минулого року Валерія проходила інтернатуру в одній з лікарень Херсона. Вона розповідає, місцеві жителі до останнього чинили опір окупантам.

“В нас влаштовувалися величезні мітинги. Виходили по п’ять тисяч людей. У мене батьки на кожен мітинг ходили з  українськими прапорами, з гаслами. Спочатку вони більш-менш проходили мирно. А потім вже росіяни почали розганяти сльозогінним газом, далі світло-шумовими гранатами та стрільбою по ногах, в людей”, – говорить урологиня.

Незважаючи на окупацію, яка розпочалася 5 березня, Валерія продовжувала працювати в рідному місті.

“Жінки, дівчата, всі ходили по вулиці ненафарбовані, в чорному одязі, в капюшонах. Боїшся подивитися праворуч, ліворуч, щось не так скажеш, чи ще щось. А якщо почують українську мову, то тебе можуть побити, чи забрати в катівню. Я зрозуміла, що потрібно їхати та щось робити далі”, – говорить жінка.

З Херсона Валерія Шевченко виїхала разом зі знайомими. Батьки ж весь цей час залишалися в окупації. Коли жінка дізналася, що місто звільнили, не могла повірити.

“Такі двоякі відчуття. По-перше, сльози на очах, по-друге, це такі емоції, що ти їх не можеш передати. Мені здавалося, що такої радості ще не відчувала ніколи. Потім починаються змішані емоції в тому плані, що ти думаєш: “А що далі?”. Якщо російські війська відійшли на лівий берег, то можуть обстрілювати правий. І ти починаєш це все в себе в голові розкручувати. Наче все добре, звільнили Херсон, але все одно є багато “але”, багато такого, що не можеш передбачити”, – продовжує Валерія.

Повертатися до Херсона ще швидко, адже місто постійно обстрілюють. Квартира, в якій жила жінка, частково зруйнована.

“Я просто себе налаштовую на краще, бо розумію, що є люди, у котрих набагато гірше із житлом, здоров’ям, у когось хтось загинув, хтось втратив родичів, близьких, дітей. Тому вибиті вікна, чи якщо немає однієї стіни в хаті – це вже не проблема, це все наживне. Головне життя і здоров’я”, – продовжує лікарка.

Софія Тарасова – педіатриня з Запоріжжя. З рідного міста жінка виїхала разом з чотирирічною донькою на початку війни. Спочатку ми жили за кордоном, але згодом вирішили повернутися до України. Оскільки Софія виховує дочку сама, то обирала місто, де є не лише вакансія педіатра, а й можливість залишати дитину в дитячому садочку.

“В той четвер ми прокинулися. Це був вже мій вихідний перед відпусткою, і мені всі кажуть, мені всі телефонують: “Ти знаєш, війна!”. Тут і вибухи, і все, а я не вірила. Коли ми виїхали з дитиною, я не вірила, я думала, що за період моєї відпустки повернуся. Але йшов березень, йшов квітень, початок травня, як повертатися? Я живу на одному березі Дніпра, а працюю на іншому. І тут прилітають бомби майже в міст, по якому я їздила на роботу кожен день”, – гоіорить Софія.