Працівник херсонського музею став стрільцем Нацгвардії
Нікіті Берчаку – 26 років, він стрілець Національної гвардії України. Головне завдання підрозділу, в якому служить Нікіта – шукати та ловити диверсантів на підконтрольній території України. Ці навички чоловіку довелось освоїти, бо до повномасштабного вторгнення Росії в Україну Нікіта працював у Херсонському краєзнавчому музеї на посаді молодшого наукового співробітника та екскурсовода. Нікіта Берчак розповів Суспільному, що саме підштовхнуло його з працівника музею стати військовим.
“Найріднішою людиною для мене є бабуся. Вона мене виховала і з нею я до повномасштабного вторгнення жив у Станіславі. Їй 85 років. Матрьона Черкова довгий час працювала вчителькою початкових класів у місцевій школі. Зараз на пенсії. Сам я закінчив Херсонський державний університет і за освітою – архівіст і викладач історії”, – розповідає чоловік.
Відразу після закінчення університету у 2020 році чоловік почав працювати в краєзнавчому музеї. Він досліджував українське козацтво на території Херсонщини. За два місяці до війни Нікіта почав вивчати історію новоствореної православної церкви України. Істориком став завдяки вчительці зі Станіславської школи. Нікіта дуже любив історію, саме тому вирішив пов’язати з нею своє життя. Любов в Нікіти до історії збереглась і до сьогоднішнього дня. Він не пропускає жодного моменту, щоб щось нове не почитати. Також Нікіта колекціонує монети.
В день повномасштабного вторгнення Росії на територію України, Нікіта прокинувся вранці в рідному Станіславі від звуків вибухів.
“Це був удар по Чорнобаївському аеродрому. Ввімкнув телевізор, а українські телеканали транслюють звернення Путіна про початок спецоперації. Тоді я ще не знав, що моя директорка музею стане колаборанткою і почне співпрацювати з росіянами. Тому пішов на автобус, намагався добратися до Херсона. На пів дороги мені подзвонили й сказали: “Не їдь на роботу!” Вийшов я в Білозерці, щоб дочекатися зворотного автобуса. Вибухів ставало все більше, видно було дим і чутно постріли. В магазинах, аптеках, біля банкоматів були неймовірні черги. Автобуси були переповнені. Мені допоміг чоловік, який їхав в переднє перед Станіславом село. Він довіз мене додому безкоштовно, відмовився від грошей і на прощання сказав: “Зараз йдеться не про гроші, а про те, що ми повинні допомагати один одному”, – згадує Нікіта.
В окупації Нікіта з бабусею прожили до вересня. Тоді в Станіславі та Олександрівці стояли ЗСУ, але потім відступили.
“Ми вирішили виїжджати, бо різні чутки ходили, що росіяни проведуть референдум та проведуть мобілізацію. Виїхати, щоб існувати на якісь кошти та щоб не попасти під їхню мобілізацію. Мені не хотілося, йти служити за Росію. Нам допомогла знайома, вона вивезла нас на власному авто. Дорогою до Херсона стояли російські блокпости. Перевіряли машини, документи. Мене врятувало те, що я до цього в армії не служив, не було до чого їм причепитися. Доїхали до Херсона, а там на нас чекала переправа”, – розповідає Нікіта.
Росіяни зробили провокацію перед тим, як людей переправити на другий берег, вони почали обстрілювати Антонівський міст.
“Вони хотіли показати картинку, як рятують нас від ЗСУ. Заховалися в бліндажі, це знімалося на камеру, це був удар точно по Антонівському мосту, щоб не зачепити росіян і цивільних. Далі ми поїхали в Запорізьку область через Василівку. Там уже стояли кадирівці. Початок вересня, неймовірна спека і вони величезну чергу з автомобілів утворили – як зупинили зранку, майже до вечора тримали, повільно перевіряли кожну машину. Видно було, що спеціально на людей тиснули морально. Було важко – ні води, ні їжі. Місцеві, що жили поблизу приходили давали щось поїсти-попити”, – розповідає чоловік.
Нікіта з бабусею виїхали до Києва. Чоловік відразу ж пішов до військкомату і вже 19 листопада його призвали до лав Національної гвардії.
“Я стрілець, пройшов місячне навчання. Зараз проходжу службу. Наш підрозділ шукає та відловлює диверсантів на підконтрольній Україні території. Спершу було складно. Мені було страшно тримати зброю. Після того, як російські окупанти почали бомбити Херсон, моє рідне село, я з пацифіста перетворився на людину, яка люто ненавидить ворога. Я зрозумів, що росіяни це вороги і їх потрібно нищити”, – розповідає про службу військовий.
Диверсанти підготовлені, вони знають українську мову.
“Але Росіяни користуються картами застарілого зразка. Вони не знають, що в нас є перейменовані населені пункти, деяких взагалі вже не існує. Тут була дорога, а зараз її немає. Зупиняєш людину, питаєш – куди ідеш? А він називає дорогу, якої вже давно немає, або населений пункт, назви, якого вже не існує. Ось так і виявляємо. Серед диверсантів багато з Донецької та з Луганської областей. Наше завдання їх віднайти. Якщо людина підозріла, ми передаємо в правоохоронну службу. Далі правоохоронні органи ними вже займаються”, – розповідає Нікіта.
У військовослужбовця основне бажання, щоб це все швидше закінчилось. Але водночас, він категорично проти замороженого конфлікту, без пострілів, зате з втраченими територіями.
“Мене таке не влаштовує. Росіяни прийшли, наробили лиха і з цими людьми домовлятися на таких умовах? Ні! У мене навпаки запал, що або ви виходите добровільно і ми закриваємо кордони на замки, або ми вас виганяємо. Інших варіантів я не розглядаю. Пробачати те, як вони зараз нищать Херсон, як обстрілюють інші міста – не можна. Зі мною служать люди, які раніше військовими не були. У них сім’ї, діти, хтось був слюсарем, хтось шахтарем, вони розповідають як вони працювали до 24 лютого. Робота в них була важка, але вона була і був мир. А зараз вони відірвані від сім’ї. Це не можна пробачати”, – підбиває підсумки військовий.