Розповідь про двадцятирічного розвідника-стрільця з Херсонщини (фото)
Коли вже тривали бойові дії на Донеччині в 2014 році, Руслану ледве виповнилось 11 років. Проте, Руслан ще зі школи мріяв служити Батьківщині. І його мрія збулась під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Про 20-річного юнака, який обороняє свою країну розповіло Суспільне.
Коли почалась повномасштабна війна Росії проти України 24 лютого, Руслан проходив строкову службу в Одесі. Росіяни в перший день війни окупували Херсонщину. Руслан вже тоді був на позиціях і думав, як вивезти матір з російської окупації.
“Вона не хотіла їхати, але до неї почали приходити російські окупанти. Спершу просто запитували, чи є вдома чоловіки. А потім напевно хтось здав, що я служу. Прийшли додому, почали все перевертати. Після цього вдалося вмовити матір виїхати. Зараз вона в безпеці”, – говорить Руслан.
Руслан ще зі школи мріяв служити. Зараз, багато хлопців, з якими він проходив строкову службу, виїхали за кордон, а він тут, бо справді цього хотів.
Хлопець зараз служить в підрозділі 28-ї бригади. Від початку війни його бригада девʼять місяців була в Херсонській області. 28 бригада була одна з перших підрозділів, які заїхали в звільнений Херсон.
“Найбільше з того часу мені запамʼяталося, як нас зустрічали в Херсоні радісні люди з українськими прапорами, хоча майже рік вони були під російською окупацією. Де вони ховали ті прапори ніхто не знає”, – згадує Руслан.
В Херсоні бригада пробула місяць-півтора, а потім їх перевели в Донецьку область.
“Куди саме нас відправляють, нам зразу не сказали. Лише потім нми дізнались, що будемо виконувати завдання під Бахмутом. Проте, нас це не злякало, бо ми знали, що робити, просто розуміли, що буде важче”, – каже військовослужбовець.
Як тільки бригада заїхала під Бахмут на другий день на їхні позиції влучила міна. Уламок потрапив Руслану в руку.
“Раніше я думав, коли отримаю поранення, знатиму, що робити, щось швидко зірву, кудись приклею. Але насправді почалася паніка. Тоді нас було шестеро, поранило чотирьох. Я зміг вийти своїм ходом. Одного побратима поранило в спину, його довелося нести”, – згадує Руслан.
Руслан наймолодший у підрозділі. Він ніколи не думав, що в такому віці вже буде перебувати в зоні активних бойових дій.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, то я думав, що ось-ось і все закінчиться. А потім пішов перший місяць, другий, третій і все затягнулося”, – говорить юнак.
В Руслана є двоюрідний брат такого ж віку. Він виїхав разом зі своїм батьком у Корею.
“Чесно кажучи, я не хотів би бачити його на війні. Він дуже спокійний, це не для нього. Є багато частин, які служать в тилу. Навіщо брати цивільних, відсилати їх в пекло після місяця навчання, коли є люди, які служать рік-два-три й вони знаходяться в тилу”, – говорить Руслан.
Після поранення Руслан три місяці був вдома і побачив, як змінилось ставлення цивільних до військових.
“Багато хто з цивільних вже менше цінує те, що ми робимо, хоча на початку війни казали, що ми молодці. Для багатьох війна стала знову буденною”, – говорить Руслан.