Вдова військового розповіла як її мучили росіяни в Херсоні

Оксана Міненко – вдова лейтенанта Національної гвардії України Олексія Хвостика. Він загинув ще 24 лютого під час оборони Антонівського мосту у Херсоні. Після смерті Олексія дружина пережила неймовірно важкі тортури з боку росіян, які вважали, що знущатись з жінки військового – це честь. Історію жінки записав “Телеграф”.

“24 лютого мій чоловік зателефонував і сказав, що мені потрібно зібрати всі його ордени та медалі, військову форму та винести це з квартири. Пізніше він подзвонив і сказав, що вони з побратимами вже ведуть бій. На той момент я навіть не підозрювала, що він на Антонівському мосту. Чоловік мені казав, що відходить в Миколаїв. Але я навіть не думала, що росіяни можуть зайти так далеко”, – згадує Оксана.

За словами жінки, це була її остання розмова з чоловіком.

“24 лютого ввечері я вийшла на вулицю і побачила багато гвинтокрилів, які летіли в напрямку Антонівського мосту. Ми з сусідами ще обговорювали, що через них зовсім не видно неба. Але я тоді ще не знала, що мій Олексій там, на мосту, – з сумом згадує ті події вдова”.

Оксана вирішила піти шукати чоловіка на Антонівський міст, попри те, що там вже було небезпечно і постійно лунали вибухи.

“Десь о другій ночі 25 лютого я була на мосту. Там був жах. Розірвані тіла, кінцівки, ноги, кишки, це було справжнє пекло. Було темно, незрозуміло, хто де. І в цей момент мені зателефонували: не хвилюйся, Олексій поїхав. Я була така щаслива! А в голові все одно думка: як же це він не подзвонив мені. Але для мене було головне, що він цілий, тому що я бачила, що було на мосту і це було страшно, – розповідає жінка.”

Зранку все ж таки Оксані перетелефонували знову і сказали, що все ж таки Олексія немає ніде, і вже повернулись ті люди, які були на мосту, а його одного не було.

“Я просила, щоб мене знову відвезли на міст. Не розуміла на той момент, як його могли залишити там. Як виявилось згодом, його забрали артилеристи та відвезли в лікарню”, – розповідає жінка.

Оксана зателефонувала командиру, щоб він сказав, де саме БТР чоловіка, сподіваючись на те, що Олексій стрибнув з мосту.

“Але мені сказали, що забрали тоді всі тіла наших військових. Та я все одно не вірила. Попри обстріли, я хотіла йти шукати його під міст. Але ми нікого там не знайшли та продовжувати не мали змоги – вже йшли танки, летіли снаряди”, – з сумом пригадує вдова.

Коли жінка з рідними повертались назад знову зателефонували та все ж таки повідомили, що його тіло ідентифікували.

“27 лютого ми мали його хоронити. Але 26 лютого російські війська вночі вже заходили на територію Херсону. А з 27 лютого ми фактично були в окупації. Тому Олексія я похоронити не змогла”, – зі сльозами на очах розказує жінка.

На той час вже всі херсонці сиділи по домах не розуміючи, що робити. Навіть не знали, як вийти в аптеку, щоб тебе не вбили. Одну жінку так в черзі й розстріляли в ті дні.

“Мені пропонували хоронити чоловіка в братській могилі, але я хотіла зробити це на Алеї слави. Та цвинтар був закритий, там не дозволяли знаходитися. Довелось його зібрані частини тіла зшити, заховати в мішок і переховувати в морзі в морозильній камері”, – розповідає жінка.

Врешті подзвонила якась жінка і сказала, що в Оксани є година, аби похоронити чоловіка.

“Якщо ви не встигнете, то будуть негативні наслідки, – так вона мені сказала. Але мені було байдуже на ці наслідки. Ми так швидко все почали робити, я була впевнена, що все встигаю. Я звернулась до ритуальних послуг, щоб вони відкрили нам залу для прощання, щоб Олексія відспівали. Але працівниця мені відмовила. Ми відспівали чоловіка прямо в холодильнику. Під час похорон неподалік нас летіли снаряди”, – згадує Оксана.

Ввечері до Оксани вже прийшли росіяни у військовій формі.

“Вони повели мене на цвинтар. Йшли поруч з автоматами. Навіть не уявляла, що буде. Вони поставили мене на могилу чоловіка і почали стріляти. Вони робили імітацію мого розстрілу. І в той момент знову полетіли снаряди і вони перестали стріляти. Вони сказали, що я жінка нациста. А я відповіла, що мій чоловік герой. Після цього вони пішли, а я залишилась на кладовищі сама.

13 березня росіяни знову приїхали до жінки, але вже інші.

“Вони, напевно, не зв’язувались між собою, бо ці навіть не знали, що мій чоловік помер” – говорить Оксана.

Оксана не врахувала одного: один комплект форми чоловіка залишився вдома. Хоча жінці здавалось, що вона винесла з хати геть усе.

“Коли був обшук 13 березня, вони знайшли форму і сказали, що я переховую чоловіка. Для мене ці слова були настільки неочікувані, що я навіть не запропонувала їм поїхати на цвинтар подивитись на його могилу. Вони почали питати, де я його переховую. Наділи на голову мішок, зав’язали руки клейкою стрічкою і посадили в якусь автівку. Коли зняли мішок з голови, то я побачила, що знаходжусь в кабінеті. Сказали мені роздягатись до спідньої білизни. В мене є татуювання, вони хотіли подивитись, чи не патріотичне воно. Мене посадили на стілець і зв’язали руки . Наділи на голову мішок і били. Не пам’ятаю, на якому моменті мені стало боляче – коли в мене виривали нігті чи коли били. Було так боляче, що, коли на другій руці виривали нігті, я вже не розуміла, що зі мною роблять, що відбувається. Потім вони мені дозволили одягтись, але як в тому стані одягатись. Було холодно, мене трусило, все боліло. Було однаково, куди мене ведуть”, – продовжує розповідь Оксана.

Росіяни привезли жінку додому і викинули біля під’їзду.

“Потім росіяни приїхали до мене 23 березня. Але вже не забирали. Я їм пропонувала поїхати подивитись на могилу чоловіка. Але вони все одно мене били. Я після цього попросила знайомих допомогти зробити свідоцтво про смерть, тому що просто вже не витримаю. 30 березня мені допомогли зробити свідоцтво, тому в мене була надія, що вони більше приходити не будуть. Але вони приїхали знову. Між 6 і 12 квітня. Свідоцтво про смерть теж не допомогло”, – розповідає вдова.

Якось Оксана в них запитала, чому вони так з неї знущаються?

“Вони просто сказали, що знущатись з жінки нациста – це для них честь”, – в цей момент Оксана показує фотографію свого чоловіка. Вона взагалі постійно про нього згадує у розмові, і постійно її слова – зі сльозами в очах.

Через деякий час жінка звернулась до лікарів, хоча тоді вже багато хто з лікарів виїхав, бо на них був тиск зі сторони РФ, їх змушували до співпраці з ними.

“Мені сказали, що потрібна операція. Що в мене були відбиті м’язи обличчя, зібрався гній, який почав виходити назовні через око. Дуже постраждала ліва сторона. Хоча били вони з усіх боків”, – говорить Оксана.

Росіяни все ще приходили до жінки. Вони приходили до неї як до бухгалтера, їм потрібні були фахівці, які б могли на них працювати.

“Якщо ви з нами не співпрацюєте, то залишитесь без рук, – погрожували, й опускали мої руки в киплячу воду. Праву руку я встигла висунути, а ліву ні. На правиці залишився шрам. На лівій – теж, по всій довжині, а також є підвищена чутливість шкіри. Коли було тепло, то все пекло”, – пригадує жахіття жінка.

Потім вони приїжджали і забирали всі продукти в Оксани. Через якийсь час її знову здали –  сусіди.

“Мовляв, я жінка атовця і чому росіяни до мене не застосовують жодних методів. Потім сусіди просили пробачення. У вересні росіяни приходили, хтось наслав з клієнтів, і знову мене били. Так дали мені, що я аж відлетіла до кімнати. Зараз ці люди, які на мене заявляли, виїхали – хто в Росію, хто на лівий берег. Немає змоги на них заявити правоохоронцям”, – підсумовує розповідь жінка.