Він дав дітям шоколадку, – історія херсонки, яка евакуювалась з окупації

Херсонська активістка Вікторія вирішила їхати з області, коли дізналась про звірства військових у Бучі. Свою історію жінка розповіла LB.

Ми не очікували, що Херсонську область окупують у перші ж дні війни. Я сподівалась, що окупації не буде, але коли росіяни в перші дні війни почали займати село за селом, то зрозуміла – ми заблоковані. Моє припущення, що в селі у мами буде безпечніше, ніж у Херсоні, виявилось помилковим: через наше село росіяни гнали техніку з Нової Каховки в бік Миколаївської області, згодом закопали там танки, БМП, машини, зробили загородження з мішків і щодня проводили навчання.

Дізнавшись про звірства росіян у Бучі, я вирішила виїздити з мамою на неокуповану територію.

Найскладніше було виїхати з села, бо до Херсона лише 20 кілометрів і при цьому аж 11 блокпостів. Я не очікувала, що росіян буде так багато.

Уже з міста виїжджали через поля, розбиті від боїв дороги, доводилось об’їжджати спалену техніку, рухатися під звуки вибухів і гул ворожих літаків. У колоні було понад 300 машин.

На шляху було шість російських блокпостів, де перевіряли документи, але зазвичай лише у водія, просили відкрити багажник, але оглядали візуально, речей не чіпали, питалися, куди їдемо. На одному блокпосту нас просили не боятися їх, але я ж знаю випадки, коли відбирали в людей їжу, гроші, техніку. На іншому росіянин спитав, чи маю із собою цигарки або алкоголь, на що я у вікно просунула пачку. “Больше не надо”, – сказав він, забравши звідти лише одну цигарку.

Якщо на перших блокпостах біля Херсона були якісь незрозумілі підрозділи з військовими східної зовнішності в дешевій формі і на старих цивільних машинах з позначкою “z”, то ближче до неокупованої території стояли добре екіпіровані військові, в бронежилетах, з важкою технікою навколо блокпоста.

Зрозуміти, де починається наша територія, доволі складно, бо зв’язку немає, людей немає. Коли під’їхали до нашого блокпоста, до нас підійшов чоловік середніх років, привітався. Попросив опустити заднє скло машини, де сиділи ще моя знайома з двома дітьми 11 та 13 років. Він передав їм шоколадку. Це було так зворушливо… Діти берегли ту шоколадку всю дорогу.

 

На наступному блокпосту хлопці знову дали дітям печиво, спитали, чи складно було їхати, але якоїсь конкретної інформації про кількість орків чи їхню техніку не питали, напевно, й так усе знали.

 

Якщо порівняти військових з двох боків, то в наших ми бачили нереальну впевненість, розуміння того, що вони роблять і для чого тут стоять. А росіяни якісь нестабільні, нервові і злі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *