Як сон вплинув на рішення Анни евакуювати свою сім’ю з Херсонщини

Про історію сім’ї опублікувало Хмельницьке інформаційне видання Городок.City.

Цей сон сім років переслідував Анну. Кожного разу, пробуджуючись, жінка думала, що це якась нісенітниця, та й все.

“Мені ця війна снилася. Щороку один і той же сон повторювався знову і знову: я тікаю з дітьми з рідного дому від російських солдат”,- згадує жінка.

Анна зі своїми двома дітьми – 13-річною донечкою Ксенією та меншим синочком Єгором і з сестрою Іриною та її донькою переїхали на Сатанівщину у квітні. Спершу жінки два місяці жили у селі Калагарівка, у хороших знайомих. Жили п’ятеро в одній кімнаті. Та після всього пережитого це були дрібниці.

“Коли трішки відійшли від всього пережитого, зрозуміли, що настала пора шукати щось більше. Діти не хотіли їхати з цього регіону. Їм тут дуже сподобалося, вони знайшли нових друзів. Тож ми звернулися у Центр надання допомоги біженцям, повідомивши, що шукаємо житло. Так сталося, що нам того ж дня запропонували хатинку у Товтрах. Сім’я, яка там проживала до нас, поїхала до Ізраїлю. Тож в червні ми переїхали у Сатанів”, – пригадує Анна.

Сестри з дітьми потроху почали обживатися. Навели лад у хатині, провели Інтернет. Діти пішли у школу, Анна продовжила працювати у своєму банку онлайн, її сестра Ірина працювала дистанційно над одним зі своїх проєктів.

“Звісно, додому хочеться всім, та я переконана, що обов’язок кожного батька – рятувати сім’ю, обов’язок кожної мами – дбати про дітей”, – каже Анна.

Слідуючи своїм переконанням Анна підштовхнула сестру з дітьми до евакуації. Зранку 25 лютого вона вже була на порозі у своїх батьків у містечку Білозерка, що за 20 км від Херсону.

“Та батьки казали, що не варто квапитись, бо ж не знаю, які дороги перекриті, а які – ні. Я послухала їх і вирішили пересидіти в підвалі. Чорнобаївка за вісім кілометрів від нас і ми тоді бачили, на власні очі, всі ці клуби диму, чули вибухи. Але коли це все стало наближатися до нас, то вже було не до жартів”, – пригадує Анна.

Та тоді вже можливостей виїхати ставало все менше. Один шлях із села через Миколаїв вже був перекритий. Інший став небезпечним.

“Пам’ятаю, як я ще на початку розчарувалася, що ми не встигли поїхати тим шляхом, але дізнавшись, скільки машин там розстріляли російські війська, мовчала і шукала вихід”, – говорить Анна.

З кожним днем послуги евакуації з міста все більше дорожчали. Розвелося також багато шахраїв. На їх гачок потрапила і Анна: перерахувала одній людині за евакуацію завдаток.

“Нічого тоді нам ніхто не повернув і ми нікуди не поїхали. Але то, напевно, так мало бути. Щоб нас трішки вивести зі стану нервозності. Щоб ми стали виваженими, ясніше почали оцінювати ситуацію та логічніше мислити”, –  розповідає жінка.

Тому сестри чекали. Спершу виїхали з Білозерки до Херсону. Там три доби не спали. Переглядали групи у соцмережах, пабліки у Telegram. Згодом натрапили на повідомлення чоловіка, який готовий вивезти двох жінок та двох дітей.

“Та це був не варіант для нас, бо у нас – троє дітей. Та я все ж йому написала, і з’ясувалося, що це мій давній знайомий з Білозерки. Він погодився забрати нас всіх”, – розповідає Анна.

В одній машині вони їхали семеро. Двоє сестер із дітьми їхали на задньому сидінні.

“Все, що можна було взяти із собою – це один рюкзак на людину. Тоді я зрозуміла, як можна спакувати в одну сумку усе життя. Ніхто не знав, як ми доїдемо, куди доїдемо, чи доїдемо і що нас чекає у дорозі. Поклала дітям у рюкзаки записки із їхніми даними. Кожному дала гроші, золоті прикраси, документи. На випадок, якщо щось трапиться погане, то кожен зміг би протриматися певний час”, – ледь стримуючи сльози, розповіла Анна.

А далі була дорога. Зранку вони виїхали із Херсону і до 20.00 того ж дня вже були в Одесі.

“Там нас зустріли родичі, у яких ми відпочили. Родичі були категорично проти того, щоб ми залишалися в Одесі. Росіяни тоді били по залізничних вузлах та шляхах, тому потрібно було рухатися далі. Ми взяли квитки на потяг до Хмельницького”, – розповідає далі Анна.

Жінка на той час знала, що вона зможе продовжити працювати дистанційно. Сестра ж займалася паралельно громадською діяльністю та працювала у одному із проєктів. Та його термін закінчувався, тож довелося шукати роботу. А батьки Анни та Ірини залишилися на Херсонщині.

“Мама хвора, і їй важко пересуватися. Тай не погоджувалася вона з батьком виїжджати з рідного дому. Я з ними весь час на зв’язку”, – каже Анна.

Зараз Білозерку звільнено, але Херсон постійно обстрілюють, тож туди тікають люди від обстрілів. І у будинку Анни зараз теж живуть люди.

“Ще коли я виїжджала, то зайшла у місцевий храм і повідомила, що якщо комусь буде потрібен прихисток, двері мого будинку відчинені. Декілька сімей вже проживали в моєму будинку. І зараз там живуть люди”, – говорить Анна.

Повертатися додому Анна із сестрою та дітьми поки не планують, ще зарано про таке думати.

“Відверто кажучи, навіть не знаю, чи буде куди повертатися. Тому зараз головне, щоб з батьками там все добре було. А далі, якщо вціліє наш будинок, будемо думати. Поки ж нам, у нашому будиночку добре, і безпечно. Сказати, що готова завтра виїхати звідси – не можу. І дітям тут подобається. Донька хоче у Сатанові закінчити дев’ять класів. А війну, яку я спочатку вважала трагедією, зараз сприймаю як можливість. Для мене вона стала викликом. Я не знаю, що буде далі, але я знаю, що стала сильнішою. У мене немає ілюзій щодо життя за кордоном, тому туди виїжджати не планувала. Наразі я зрозуміла, що мені потрібне власне авто та потрібно оволодіти навиками водіння, тому пішла на навчання у Городоцький ДТСААФ. І ще зрозуміла, що поки я в Україні – я вдома. Незважаючи на те, чи я живу на півдні країни, чи на заході. Бо я – в Україні. Своїй Україні, яку я дуже люблю”, – підбила підсумки Анна.