Як волонтери допомагали людям в Херсоні під час російської окупації і після звільнення міста

Наталія Шушляннікова, викладачка мистецтв у Херсонському академічному ліцеї імені О. В. Мішукова. З перших днів повномасштабного вторгнення вона долучилася до волонтерського руху, підтримувала херсонців під час окупації та після звільнення міста. МОСТ поспілкувався з жінкою про роботу в умовах терору російських загарбників, зашифровані волонтерські групи та взаємодію із військовою адміністрацією вже вільного Херсону.

З чого все почалося в Херсоні?

“Почались страшні бої за Антонівський міст. Повномасштабне вторгнення стало для багатьох шоком. Першого березня до міста зайшли російські війська. Ми з чоловіком розуміли важку гуманітарну ситуацію в місті і вирішили, що будемо допомагати людям виживати. У мене є дві подруги, які на той час працювали в аптеках. Ми брали списки потрібних ліків для Центру крові та приймальних відділень лікарень і йшли до аптек, аби викупити медикаменти. З грошима допомагали друзі, які надсилали їх мені на картку. Одного разу в Центрі крові я зустріла свого товариша Ігоря Цуркана, доктора філологічних наук та підприємця. Він на той час возив власним транспортом лікарів на роботу. Ми поділились власними історіями хто і як допомагає людям, що коїться в місті. Через деякий час, коли в місті була велика криза із наявністю хліба, він мені подзвонив і запропонував привезти дефіцитний товар, адже мав виходи на пекарні. Ми сіли і почали думати, як би нам об’єднати те, що ми робимо поодинці у щось спільне і тим самим допомагати більшій кількості людей”, – згадує пані Наталя.

І ви вирішили з ним об’єднатись, створити волонтерський центр?

“Так. Ігор підприємець, мав приміщення, тому під час російської окупації ми мали Благодійний офіс «Anex Tour», з донорами із-за кордону ми співпрацювали через журналістську організацію «Альтернатива». Наразі, маємо на стадії оформлення Громадського об’єднання”, – розказує жінка.

Як складалась ваша робота від самого початку?

“У Ігоря були виходи на склади, у мене на ліки. До команди долучились друзі зі Станіславу і Олександрівки, на той момент там були важкі бої і важка гуманітарна ситуація”, – говорить пані Наталя.

Якими були напрямки вашої діяльності?

“Ми роздавали безкоштовно ліки, харчові набори, велику увагу приділяли багатодітним сім’ям і матерям одиначкам. Вони були в пріоритеті, але іншим не відмовляли”, – каже Наталія Шушляннікова.

Хто вам допомагав, адже область була окупована і дістати ліки чи харчі було важко, через блокування шляхів російськими військами?

“Виживати було складно. Ліки закінчились в аптеках дуже швидко. Підвозу нових не було. На той час з міста вже багато людей виїжджали, люди лишали свої домівки на родичів, друзів. Ми кинули клич по групах у месенджерах з пропозицією зібрати з таких осель домашні аптечки. Звісно, за умови дозволу власників. Люди відгукнулись і нам почали приносити не просто окремі медичні препарати, а цілі аптечки. Десь могло не бути кількох таблеток чи щось розпочате, але треба було виживати. Ці ліки були хоча б сертифіковані, а не те що згодом з’являлося на ринках і продавалося з машин чи покривал на дорозі, привезене з Криму. Також організували вантажі із Запоріжжя. Нам там допомагала жінка, яка за оптовими цінами оформлювала закупівлі. Однак, в серпні в’їзд через Василівку перекрили і ми трималися на запасах аж до звільнення міста в листопаді”, – розказує жінка.

Як щодо харчових наборів?

“Закуповували товари українського виробника. Те, що лишалося – макаронні вироби, крупи, борошно. Також, завдяки донорам і через Запорізький напрямок в’їзду. Кошти нам надсилали на картку, допомагали колишні учні і студенти навчальних закладів, де ми з Ігорем працюємо, друзі. Це не були великі суми, на місяць могли збирати до 20 000 гривень. Велася електронна звітність, все дуже прозоро та чітко. Коли на початку листопада Херсон повністю знеструмили майже на місяць, ми перейшли на ведення списків вручну”, – розказує про принцип роботи пані Наталя.

І це ви робили лише вдвох?

“Команда була з трьох людей, які перебували щодня в офісі. Третя дівчинка, допомагала нам з фасування товарів. Вона має вади зору, однак виконувала свою роботу сумлінно і була корисна у важкий для всіх час”, – говорить жінка.

Що було найважчим у вашій роботі?

“Важко було як під час російської окупації, так і після звільнення міста. Найбільша проблема була з дитячим харчуванням. Чи то діти в нас від пелюшок патріоти, чи то щось інше, але суміші завезені з Криму вони не сприймали. Коли у матері нема молока – рятувати дитину треба швидко, адже голод не чекає кращих часів. У нас була скринька, де ми збирали гроші на паливо, туди кидали кошти хто скільки міг. Навіть пенсіонери, яким довелось отримувати пенсії в рублях аби хоч якось вижити. Коли закрили в’їзд через Василівку, ми взяли гроші з тієї скриньки і закупили все наявне харчування українського виробника, яке хоч десь лишилось по аптеках. Самотужки наші люди не могли його купити, оскільки суму в 300-700 грн потягнути було складно. Херсон жив в умовах відсутності роботи, державних виплат, роботи банківської системи. Світ не без добрих людей і нам хоч якось допомагали і з переказами на картку. Нами було створено банк дитячих речей. Зносили все хто, що міг. Комусь треба був дитячий візочок – давали оголошення, знаходили. Комусь дитячі речі – також знаходили. У вересні в мене був День народження. Наші місцеві волонтери подарували мені найкращий подарунок – дефіцитні підгузки та чотири ящика вологих серветок. Це також дозволило хоч якось протриматись до звільнення міста”, – говорить Наталія Шушляннікова.

Яка георгафія вашої роботи? Чи це був тільки Херсон?

“Ми охоплювали 20-30 кілометрову зону навколо Херсону. Возили допомогу в Чорнобаївку, Степанівку, Томину Балку, Станіслав, Олександрівку, Молодіжне, Богданівку. До нас у Херсон приїжджали матусі навіть з-під Снігурівки”, – каже викладачка.

Як щодо діяльності в умовах свавілля по місту російських військ та окупаційної влади?

“Тиск був, обшуки були. Дивились звітність, що і кому видавали, як витрачали кошти. Я особисто вела детальні звіти, було видно, що все витрачається лише на харчі, дитячі товари і ліки. Це мабуть нас і врятувало від підвалів. В месенджерах у нас були групи, які були свого роду шифрами, щоб менше запитань було на блок-постах при перевірці телефонів”, – розказує далі пані Наталя.

Проходити блок-пости росіян – це ризикова справа. Могли ж забрати або ваш вантаж, або вас самих.

“Нашим завданням було вижити і допомогти вижити іншим людям. Тож, в хід йшли різні способи. Було таке, що везли вантаж до Чорнобаївки. Туди доставити хоч щось було вкрай важко, просто розвертали назад. Бувало, що придумували різні легенди, вдавали з себе закоханих, які їдуть просто усамітнитись”, – продовжує жінка.

Як відбувається робота зараз, після звільнення міста?

“Ми продовжуємо працювати. Маємо нову команду. Наразі місто обстрілюють, пересуватись ним і в принципі працювати – вкрай важко”, – говорить жінка.

Чи взаємодієте ви з місцевою військовою адміністрацією?

“Херсонська ОВА почала цікавитись нашою звітністю, що і кому ми видаємо. Мала намір контролювати цей процес. Від нас по цьому питанню отримали відмову. Це наші донори і наші люди, ми в праві самостійно вирішувати питання як і чим допомагати херсонцям”, – розказує про співпрацю з Херсонською ОВА пані Наталя.

Яку ще проблематику спостерігаєте в місті?

“Бомбосховища: зараз в місті офіційно вони є, але практично – це взагалі не придатні до перебування там людей приміщення. Аптеки: в місті працює дві-три аптеки, націнка на медичні препарати висока. Пенсіонерам простіше прийти до нас і взяти той же Корвалол безкоштовно, аніж купувати його по завищеній ціні. Також висока потреба в дорослих підгузках”, – відповідає жінка.

Взаємодія з донорами продовжується і ви намагаєтесь допомогати людям і надалі?

“Так. Багато чого ми маємо саме через особисті стосунки. Так тримались під час окупації, і продовжуємо триматись далі. Недавно отримала дзвінок від Транспортної поліції, кажуть: «Наталя, ми вам іграшки привезли, забирайте». ДСНС передали дорослі підгузки. Все це через особисті добропорядні стосунки”, – говорить жінка.

Що вас тримає всі ці місяці нашої боротьби?

“Під час російської окупації я розуміла, що якщо б нічим не займалась, то з’їхала би з глузду. Допомога людям – сенс життя і ми мали це робити, аби вижити. Зараз, моральний стан важче, хоч Херсон і вільний. Щоденні обстріли, знищення міста, неорганізованість влади. В перші тижні після звільнення гуманітарна допомога видавалась в одній точці з великим скупченням людей. Ми самі бачили, як посеред натовпу ходив дивний чоловік, і вже через якийсь час туди ж влучав снаряд. Тому ми виступаємо за збільшення точок видачі і адресну доставку. Ми практикували так з головами ОСББ. Замість запитів до влади, вони просили допомоги у нас. Ми збирали список потреб, привозили адресно до конкретної багатоповерхівки, і далі вони вже самі розподіляли гуманітарну допомогу між собою. Це допомагає убезпечити людей від обстрілів і не створювати натовпи по місту. Серед того, що також засмучує, останнім часом я помітила, що люди беруть у нас гуманітарну допомогу, а потім продають її на ринку”, – говорить жінка.

Чи вірили у звільнення міста?

“Якби ми не вірили в Україну, може б нічого і не робили. Під час окупації в офісі поміж собою завжди говорили лише українською. Намагалися робити так, щоб люди були впевнені, Україна є і буде”, – підбиває підсумки Наталія Шушляннікова.