Херсонець Андрій Андрющенко з руху опору розповів про російський полон (відео)

Херсонець Андрій Андрющенко до повномасштабної війни Росії з Україною працював менеджером з продажів. Після перекваліфікувався у “художника”, написи якого на херсонських стінах доводили всій країни, що Херсон – це Україна. Видання МОСТ поспілкувалося з Андрієм про рух опору, та російський полон.

Як для тебе почалась війна?

“Пізно вночі 23 лютого, захотілося подивитися YouТube. Натрапив на прямий ефір Путіна, де він каже, що починає повномасштабне вторгнення в Україну. І за декілька годин почалися вибухи. Перший день був складний. Не знав, куди подітися, що робити. Знайомі сказали, що буде створюватись Муніципальна варта, давай туди підемо. Ми тоді ще не розуміли, які в неї функції”, – згадує Андрій.

А де ця варта була?

“Біля ресторану “Шаде”, тоді зібралися всі активні херсонці, думати, що робити далі. Кожен з чимось прийшов – хтось з пістолетом, хтось із гвинтівкою, хтось із голими руками, дівчата з шокерами поприходили. Тоді в місто заїхала тільки одна машина з російськими військовими. Ми знали, що вони в нас на мосту й під мостом стоять. Ми тоді думали, що будемо зараз Рух опору влаштовувати. Погнули арматуру, позагострювали її, назварювали “колючки”, порозкидали – думали, ну, все, вони не проїдуть”, – розказує далі Андрій.

А ви всі об’єднались за мікрорайонами?

“Так, об’єдналися за мікрорайонами. Всі розуміли, що є комунальне підприємство”, – говорить чоловік.

Фактично, це була самооборона?

“Загалом поняття, що ми якось будемо відноситись до Муніципальної варти, виникло десь за тиждень після того. Спочатку – це було якесь народне віче. Перші дні їздили десь дві-три ночі озброєні хлопці. Але не стріляли, розуміли, що треба уникнути провокацій. Потім нам вже виділили окрему людину, яка могла відповідати за наш район – це Лучко Юлік. І ми вже почали якось налаштовувати патрулювання району”,  – каже “художник”.

Патрулювали тільки вдень?

“Основні об’єкти по ХБК – лікарня Лучанського. Ми повстановлювали собі застосунок Zello замість рацій. Розбилися на квадрати, на п’ятірки – і ходили там патрулювали майже цілодобово. Поки не встановили комендантську годину, це допомагало не попадатися, тому що ми в прямому ефірі завжди бачили, де є росіяни. Ми бачили, де вони блок-пости ставлять, де вони рухаються. Була в нас  “гаряча лінія”, куди люди зверталися з приводу мародерства, сімейного насилля. Поліції в місті тоді не було, тому ми намагалися ці функції виконувати”, – каже Андрій.

Карали якось мародерів?

“Юридично це робити ми ніякого права не мали. І тоді директор КП Муніципальна варта Чорнозуб сказав, що ми будемо виробляти ліцензію на охорону в Муніципальну варту. Ми подали списки – десь 17 людей офіційно працевлаштовані. Інші залишалися на правах волонтерів”, – розувзує чоловік.

А що росіяни робили в цей час?

“Після першого їхнього візиту до нас в ресторан “Шаде”, вони зняли відео про те, що ми – штаб націоналістів, що в нас тут автомати, що в нас тут зброя – насправді то муляжі були. Трішки побили декількох хлопців. Хлопці відлежалися, але ми зрозуміли, що нас вже контролюють. Вночі ми вже не могли патрулювати. Ні на яку співпрацю з ними не йшли, але морально готувалися до того, що вони прийдуть і напряму запропонують нам все таки співпрацю. Ті, які офіційно влаштувалися, чітко розуміли, що наші документи та інформація про нас до них потрапить. Ми собі думали, що отримаємо пару разів від них, відмовимось і все буде добре. Отримати довелось не один раз й навіть не пару. Так ми проіснували до того дня, як зняли прапор над міською радою”, – розказує Андрій.

Що було після того, як російські окупанти зняли прапор з міської ради?

“Це був такий офіційний жест для нас, що все”, – згадує чоловік.

Що далі ви робили після того, як росіяни розігнали міську раду і зняли український прапор?

“Ми зрозуміли, що далі працювати ми вже не можемо, тому що розігнали міську раду. І Муніципальна варта припинила існування, залишились хлопці, які просто волонтерили між собою. І саме тоді народився рух опору, яким я потім займався. Це стрічки, які я розвішував. Це написи, які ми писали. Перші фотозвіти зі стрічок, які були розвішені біля пам’ятника Шевченка ми спочатку поширили на сторінці першого заступника голови ОВА Юрія Соболевського в соцмережах. Він там набрав багато лайків. І ми побачили, що це можна висвітлювати. Це може бути таким працездатним рушієм, щоб показати, що в Херсоні є не тільки колаборанти”, – розповідає Андрій Андрющенко.

А як ви зв’язалися із Юрієм Соболевським?

“У нас в Дніпровському районі на ХБК керував Лучко, який з ним тісно пов’язаний. І через Лучка Соболевський відправляв меседжі, а я йому фотозвіти. Ми виходили малювали зранечку, а потім вже я фотографував і відправляв. Отака в нас була невеличка рушійна сила. Надалі більше сотні таких акцій – і я був затриманий”, – розповідає про свою роботу в російській окупації Андрій.

Твоє затримання відбулося вже влітку, а чи не було думки до того виїхати з міста?

“Думки такої не було, тому що я чітко розумів, що відійшла поліція, відійшли наші Збройні Сили, але якщо вже народ покине свою територію – то це вже все. Ми самі остаточно погоджуємось здати свої домівки. Я чітко розумів, що три-чотири тижні – і до нас прийде наша армія, нам треба бути тут, нам треба буде допомагати, діставати інформацію, щось робити”, – впевнено говорить Аедрій.

А ти передавав інформацію про пересування російських військових?

“Зі мною постійно в контакті були представники розвідки. Також юридичні консультанти з одеського ТрО. Вони на мене вийшли самі та я їм постійно надавав дані”, – говорить Андрій.

Як російські військові тебе затримали?

“Залетіло в наш ресторан вісім озброєних солдат, всіх кинули на підлогу. Телефони позабирали. Мене одразу в окрему кімнату завели, почали бити, питали кому я давав їхні координати? Я розумію, що в них стабільні запитання були для всіх. Під’єднали телефон – до сканера, побачили всі фотографії, звіти, все, що там було. Завели мене за кут, поставили лобом до стіни і почали меблі об мене ламати, били. Яку б відповідь я  не давав на їхні запитання – в будь-якому варіанті мене били. Згодом поїхали росіяни на обшук моєї квартири. Знайшли бронежилети, амуніцію, документи Муніципальної варти, патрони, саморобний підривач. Ну, а потім вже знущатися почали: вуха різали, зв’язували, казали, що зараз зґвалтують”, – згадує той жах Андрій.

Це були російські військові?

“Так, російські військові. Але на той момент, коли вже на моїй  квартирі знайшли амуніцію, вони викликали, вже агентів ФСБ. Це вже були хлопці в цивільному, в масках”, – продовжує Андрій.

Що було після обшуку твоєї квартири?

“Мене забрали, до ізолятора, прийшов старший над ними. Він їх всіх вигнав і просто мене допитав, зокрема, про херсонських ультрас та інших. І російські окупанти мене забрали”, – розказує далі чоловік.

А хто був в цьому списку?

“Там було багато імен та прізвищ. Але коли я побачив два-три, серед них Старостенка, то бліц-опитування закрилося, далі наділи маску й почалось побиття. Наступного дня мене забрали на детектор брехні. Нічого того дня в них не вийшло, бо я був дуже побитий і датчики зашкалювали”, – ділиться пережитим чоловік.

Це було на першому поверсі?

“Ні, на третьому. Результати детектору брехні їм показали ніби то я не договорюю. Тоді я “познайомився” з током на геніталіях. Десь години дві “неймовірних вражень” – все рівно нічого не зміг сказати, тому що нічого не знав, з того, що мене питали, я зовсім нічого не знав. Так це все продовжувалось днів 20. Потім вже були перерви, тому що з’явилися нові хлопці, які могли володіти інформацією, на їхнє свідчення відволікалися й менше катували мене”, – згадує Андрій.

Катували російські військові?

“Ні, катували вже не військові. Катували “слідчі” ФСБ. Тюремники катували. Той головний тюремник з їхньої “пенітенціарної служби”, який нас охороняв, він також допомагав “слідчим” ФСБ вибивати з когось інформацію. То їсти не давали, то спати не давали. Могли взяти вночі, щоб щось сказав – і бити цілу ніч”, – говорить колишній російський в’язень.

Чи змушували тебе до співпраці? Або підписати якісь документи?

“Пропонували ще в перші дні. Коли зрозуміли, що мені немає що розказати, тоді вже ні. Останній раз запропонували співпрацю вже коли відпускали. Новий слідчий мені золоті гори обіцяв. Я сказав, що ні, бо в мене тут родина”, – говорить Андрій.

Що було далі, коли тебе відпустили?

“Вони мені не віддали ні ключі від квартири, ні гаманець, ні документи, ні телефон – нічого не віддали. Не міг потрапити в квартиру. По пам’яті пробував матері телефонувати, а вона виїхала. Я зустрів дівчинку, з якою мав стосунки – вона мене просто не впізнала. Настільки я був побитий, настільки погано виглядав – там же ж ніякої гігієни, ніякого догляду за собою. Вже коли вона мене впізнала, то вона хлопцям подзвонила, вони мене зустріли, прийняли. Скоро повернулася мати – в неї були ключі від квартири. В тій квартирі був повний безлад. Через декілька днів я зробив нову акцію, з ще більшою злобою. Написи поробив на смітниках “Орки”, “Место для русских”. Але вже якось актуальність пропала, і “Жовта стрічка” з’явилася, і я розумів, що якщо вони мене ще раз спіймають, то вже не відпустять. Після деокупації міста почали відкриватися гуманітарні центри – і я до них долучився”, – каже Андрій.

Ти розумів, що буде звільнення міста чи ні?

“Я розумів це, але не був впевнений. Стан був такий, що ми боялися провокацій. А ті хлопці з ЗСУ, з якими я спілкувався – не давали жодної точної відповіді. Мене це ще більше дратувало, й, одночасно, ще більше вводило в оману”, – говорить чоловік.