Історія евакуації жінки з Херсона до Одеси

Російські солдати зайняли Херсон другого березня 2022 року. Ірина одна із перших бачила зосередження росіян у центрі міста.

“У перший тиждень після окупації місто просто вимерло. Моя квартира на четвертому поверсі. Через вікно було видно, як між домами на танках їздили російські солдати та направляли в тебе свої дула”, – згадує вона.

У місті панував інформаційний вакуум. Херсонці не розуміли, що відбувається та що їм робити. У перші дні спорожніли всі продуктові магазини та аптеки.

“Ранок починався з пошуку їжі. Шукали відкриті магазини. Це було дуже страшно та нікому не зрозуміло”, – згадує жінка.

Попри тиск росіян, протягом березня 2022 року місцеві жителі виходили на мирні демонстрації проти російської окупації. Там вони обмінювалися продуктами. Ірина згадує, як комусь принесла яблука, а їй дали рис.

“Ми з сином також активно виходили на мітинги. Вони допомагали мені виплеснути весь той жах та злість. Проте потім росіяни почали нас розганяти, кидати світлошумові шашки”, – розповідає Ірина.

З початку Ірина не планувала покидати Херсон. Та розпач у душі накопичувався. Злість і ненависть переповнювали. Заборонивши мітинги, російські окупанти залишили херсонців без можливості виплескувати свої емоції. Крім цього, на рішення про виїзд вплинув страх за 22-річного сина. Він приймав активну участь у мітингах та був патріотично налаштований. Через це в домі Ірини проходили обшуки. На щастя, хлопця не забрали, однак ситуація залишалась ризикованою.

“Ти цілий день один на один із собою. Жити як раніше неможливо було. Я дивилася на кожного російського військового і говорила йому: “Здохни, здохни”. Мене ненависть просто розривала. Потім я зрозуміла, що треба їхати”, – каже Ірина.

Ірина виїджала з Херсону зі своїм сином, колишнім чоловіком, та двома собаками в колоні з іншими херсонцями. Всі їхали на легкових автомобілях. У цій групі було близько 20 людей – окрім двох собак, ще була сім’я з чотирма котами, молода пара із новонародженою дитиною, чоловік після інсульту та купа валіз.

“Це була невідомість, відсутність будь-яких гарантій. І надія”, – ділиться тими емоціями жінка.

Ірина зібралася виїджати тоді, коли якраз росіяни заборонили це робити. Протягом трьох тижнів вона день у день сиділа на валізах та кожного вечора чекала від перевізника дзвінка. Та так і не дочекалася – виїжджати не можна було. Перша спроба видалась невдалою. З часом жінка знайшла іншого перевізника. І от зранку п’ятого травня виїхали.

“По місту вже було кілька блокпостів. На одному хлопець попросив цигарки. На щастя, проїхали нормально. Водій наказав говорити, що ми їдемо в Скадовськ”, – згадує жителька Херсону.

Їхати до Одеси вирішили через Кінбурнську косу. Це був єдиний шлях на той час. Херсонці проїхали кілька сіл, які були окуповані.

“Нас привезли до пансіонату та сказали, що зранку наступного дня за нами приїдуть і ми вирушимо далі”, – розповіла Ірина.

Однак наступного ранку ніхто не приїхав. І через день нікого не було. В пансіонаті була одна жінка, яка також нічого не знала і благала не висовуватися.

“Варіантів було кілька: туди могли прийти російські солдати та відправити нас назад до Херсону, чоловіків могли направити рити окопи. Вони взагалі могли зробити що завгодно. Тривога настільки переповнювала, що одного дня навколо басейну я находила вісім кілометрів”, – згадує Ірина.

Лише на шостий день з’явилася надія на порятунок. Перевізник вийшов на зв’язок на наказав через 15 хвилин прийти до визначеного місця.  Херсонцям прийшлося йти пішки по піску, їхати в тісноті на маленькому старенькому автобусі, а потім знову плентатись по мокрому піску до самої води.

“Шлях був досить важким навкруги піски. А ми з валізами, тваринами, хворими та дітьми. А ще нас дуже покусали комарі. Ми мали йти у повній темноті та зберігати режим тиші”, – згадує Ірина.

Врештi-решт вночі херсонців забрали на гумовому човні.

“Я сиділа на кормі, а переді мною був український військовий. Він весь час дивився у воду. Ми дуже повільно пливли. Потім з’ясувалося, лиман на той час був замінований”, – розповіла Ірина.

Людей доправили до корабля. Далі – Очаків. Після – на автобусі до Одеси. П’ята ранку 11 травня 2023 року – кінцева Одеський залізничний вокзал.

“По дорозі в моєї собаки на лапці відірвалася бородавка – то ж мій світлий жилет був у крові, сама я у піску та болоті. То було не важливо. Головне – ми вибралися”, – згадує Ірина.

В Одесі притулок Ірині та її сім’ї надала колега по роботі, одеська дизайнерка Ірина Мусатова.

“Одеса дуже допомагає. Мене прийняли, обійняли. А ось про Херсон дуже боляче – наче дитину десь забула. Тим паче зараз, коли його обстрілюють”, – говорить Ірина.

У перші дні після приїзду херсонцям було дуже важко адаптуватися до мирного життя в Одесі.

“Я дуже боялася гучних звуків автобуса по бруківці, сміттєвих машин. Ми вийшли на вулицю і бачимо, що люди нормальні, не те що наші перевернуті херсонські обличчя. У перші дні я всім розповідала про Херсон, а під час повітряної тривоги не розуміла, чому ніхто не ховається”, – розповідає Ірина.

При підтримці Благодійного фонду «Віра. Надія. Любов» Ірина пройшла лікування в Інституті серцево-судинної хірургії імені М. Амосова. Наразі стан стабілізувався, однак реабілітація продовжується. Жінка намагається жити, відновити свої сили та знайти роботу.

“У мене дуже боліло тіло. Два місяці не могла вийти з дому. Згодом я почала виходити на вулицю, але кожні 20 хвилин мені потрібно було посидіти”, – згадує Ірина. 

Ірина, займається йогою, імідж-стиліст, до окупації працювала у своїй студії. В Одесі при підтримці Благодійного фонду пройшла курс бариста та хоче відкрити кав’ярню. Для цього потрібне приміщення та обладнання. Власних коштів на це немає, тому Ірина шукає інвестора.

“У мене є мій досвід, руки та жага до життя. Мені потрібно працевлаштовуватись. Я дуже хочу залишитися в Одесі”, – каже вона.

Ірина не готова повертатися до Херсону, тому що з цим містом пов’язано багато болісних спогадів.

“Там залишається лише одна знайома. Вони зараз сидять під обстрілами. Її чоловік потрапив під обстріл. У місті є старий цвинтар біля церкви, то вона виводить туди собаку. Коли починаються обстріли, вона бере песика та лягає під могилу, щоб хоч якось сховатися”, – завершує свою розповідь Ірина Ванцовська.