Анжела Слободян – журналістка, яка пережила окупацію в Херсоні

Анжела Слободян, представляючи телеканал “Україна”, на початку війни більше чотирьох місяців робила в телемарафоні “Єдині новини” прямі включення із окупованого Херсона. Пише сайт NSJU.org

“Я виходила в ефір під своїм іменем. Приховувала лише місця. Вести прямі ефіри з вулиць Херсона не можливо. Вільно працювати на окупованих територіях український журналіст не може. Якщо комусь удавалося це робити, то в мене виникають питання, чи не співпрацювали такі люди з окупантами? Журналістів, які працюють і передають справді чесні новини, відстоюють свої громадянські й цивільні права, російські окупанти вважають небезпечними,”- розповіла Анжела Слободян.

Додому до Анжели Слободян уперше окупанти прийшли наприкінці травня. Щоб зберегти свободу та можливість працювати, довелося перейти на нелегальне становище. Знімала журналістка на мобільний телефон, оскільки оператор із окупованої території виїхав. Сама ж Анжела Миколаївна мала мрію дочекатися ЗСУ в Херсоні. Переховувалася у знайомих, проводила прямі ефіри з різних будинків. Монтувала відзнятий матеріал у польових умовах. Все це доводилося робити приховано. У червні журналістці повідомили, що вона потрапила у списки на розшук, а отже має бути ще обережнішою. Проте, працювати, переховуючись десь у підвалі, було б неможливо, тому доводилося зберігати певний баланс.

“Телеканал пропонував приховувати в ефірі моє обличчя та змінювати ім’я. Але в цьому не було жодного сенсу: всі наші місцеві колаборанти мене добре знали. Вони знали, що я в Херсоні, вони бачили мене на вулицях. Могли легко впізнати мене по голосу, по стилю роботи. Тому якби мене називали в ефірі не Слободян, а, приміром, Іваненко, то результат цього був би лише той, що росіяни знали б, що Слободян працює під псевдонімом Іваненко. Але це нічого б не змінило,” – говорить Анжела.

Схопили журналістку п’ятого липня в будинку її знайомого, науковця, де вона готувалася вийти в прямий ефір. Озброєні військові у балаклавах перелізли через паркан і вдерлися до помешкання. Господаря будинку і журналістку посадили в різні автівки і, начепивши на голову пакети для сміття, повезли в міський ізолятор тимчасового тримання.

“На допитах казали, що я мала отримати в окупантів акредитацію. Тих, хто мене допитував, не влаштовувало, що медійники, працюючи в умовах окупаційного режиму в Херсонській області, розповідають правду про те, як живуть херсонці,” – каже Анжела Слободян.

Крім того, журналістку звинувачували в тому, що вона насправді працює в СБУ, а журналістська діяльність – це лише прикриття. Анжела пропонувала окупантам переконатися в тому, що вже 12 років працюю в ефірі, зайшовши в YouTube. Але вони наполягали на своєму.

“В мене за 31 день ув’язнення було лише три допити. В нашій камері були дві жінки, в яких узагалі не було жодного допиту, їх тримали як заручників, заради тиску на близьких людей,” – розповідає Анжела Слободян.

Морально-психологічний тиск був шалений. П’ятьох жінок тримали в камері із трьома нарами, тож спати доводилося по двоє на ліжку. За дверима вони постійно чули крики чоловіків, яких били палицями, ґвалтували, катували струмом.

“Ми чули крики цих чоловіків. Ми чули постріли. Це було жахливо. У тюрмі тримали і цивільних, і військових. Людей змушували зізнаватися у злочинах проти окупантів, називати інших членів групи, тих, хто віддавав накази. Зрозуміло, що під такими тортурами починали говорити навіть ті, хто нічого не знав”,- каже журналістка.

В’язні херсонського ізолятора тимчасового тримання не мали жодної правової допомоги. Без дозволу, практично насильно брали відбитки пальців і зразок ДНК для бази даних Російської Федерації. Продуктових передач не було, бо ніхто не знав, де Анжела Слободян перебуває: журналістці не дозволили ані зателефонувати синам, ані просто повідомити родичам про те, що вона в полоні. Годували раз на день, вранці.

“Перші десять днів нас годували гречкою, макаронами й запареною кашою із різних круп, яку на базарі продають для годування тварин. Решту днів давали самі макарони. Останні п’ять днів перед тим, як мене випустили, я вже не могла цього їсти й голодувала. Бо людина на голодуванні вижити ще якийсь час може, а харчуючись отими макаронами – ні. Крім сніданку, іноді ввечері давали теплий напій із залишками чайної заварки без цукру”, – розповідає журналістка.

Ізолятори тимчасового тримання не призначені для тривалого мешкання ув’язнених. Але тих, кого знає Анжела Миколаївна, тримали в там в середньому не менше місяця. Камеру атакувала величезна кількість тарганів, з якими ніхто не боровся. Жодних гігієнічних засобів жінкам не давали.

“Через два тижні після мого затримання російських військових у нашій в’язниці замінив персонал із тюрм ДНР, тобто охоронці-спеціалісти. Вони почали з’ясовувати, чи є вентиляція в камері, й зрозуміли, що її немає. Було літо, температура градусів сорок,”- згадує журналістка.

Ув’язненим не надавали жодної медичної допомоги.

“При затриманні мені, незважаючи на те, що я маю інвалідність, навіть не дозволили взяти з собою ліки. Не надали ліків і тоді, коли я звернулася по них до тюремників. За кілька днів до мого звільнення одній жінці, яка сиділа за те, що її син був волонтером, стало дуже зле. Ми почали стукати, кричати, що вона знепритомніла. Як мені стало відомо згодом, вона померла в лікарні внаслідок інсульту”, – розповідає журналістка.

Після звільнення Анжела Миколаївна дізналася про подальшу долю й інших своїх співкамерниць. Двом із них удалося звільнитися й виїхати у вільні області України, третю тримали за ґратами більше трьох місяців, і під час евакуації росіян з Херсону вивезли на Лівобережжя. Там її випустили – без грошей, речей і документів. Повернутися в Херсон їй удалося тільки дивом.

“Випускали далеко від домівки, без коштів, без ключів, такою є загальна практика російських окупантів. Часто і повертатись не було чого. Коли людину хапали, окупанти приходили до неї додому й обкрадали оселю. Так само сталося й із моєю домівкою – забрали техніку, особисті речі,”- розповідає журналістка.

На початку серпня, на 31-ший день ув’язнення, після допиту Анжелу Миколаївну випустили: вона мала дуже серйозні проблеми зі здоров’ям, і окупанти вирішили обійтися без ще одного летального випадку.

“Від сусіда зателефонувала в Київ молодшому синові, сказала, що зі мною було, і що наразі я вільна,”- розповідає журналістка.

Попри своє бажання до останнього дня окупації бути в Херсоні, Анжела Миколаївна розуміла, що залишатися в місті більше не можна. Важливо було не лише вижити, а й сповістити колег і українських правоохоронців про те, що з нею відбувалося в окупації. Відтак три тижні журналістка, яка не мала дозволу на виїзд із окупованої території, ретельно його готувала, при цьому переховуючись у знайомих.

“Це був небезпечний для мене виїзд. 31 серпня я вже була на підконтрольній частині України,”- каже Анжела Слободян.

Минулого тижня журналістка побувала в уже деокупованому Херсоні. Завітала й у Ізолятор тимчасового тримання, заглянула в камеру, де її тримали.

“Що цікаво, окупанти обікрали навіть ізолятор. Повиносили нари, на яких ми спали, і двері,” – дивується Анжела Миколаївна.

Озираючись на роботу в умовах окупації й полон, Анжела Слободян вважає все це важливим досвідом. Але на її роботу як журналіста цей досвід не надто вплинув.