Доброволець Руслан Агаєв втратив обидві ноги на Луганщині
Молоде подружжя Мар’яни Савчук та Руслана Агаєва разом чотири роки. Вони мріяли жити довго та щасливо, разом працювати та виховувати маленьку донечку Злату. Але сталося зовсім не так. Російська армія окупувала їхню маленьку Батьківщину на Херсонщині, а вони вимушені були вибиратися з російської окупації та розпочинати життя заново на Івано-Франківщині. За декілька місяців Руслан пішов на фронт добровольцем, де отримав важке поранення та втратив обидві ноги. Подружжя продовжує разом боротися за щасливе майбутнє, але тепер вже в лікарнях та реабілітаційних центрах. Про те, як змінилося їхнє життя, виданню Свої.City розповіла дружина бійця Мар’яна.
“Наше спілкування почалося з того, що ми дуже незлюбили один одного. Він працював офіціантом в одному кафе, а я в іншому. Власниця була одна, але раніше ми якось не бачилися. Я прийшла в той заклад, бо там працювала моя подруга. Там ми вперше зустрілися з Русланом”, – згадує Мар’яна.
Але кохання – могутня сила. Тож неприязнь швидко змінилася на зацікавленість, що згодом переросла у великі почуття.
“А потім пройшов час: закохалися, почали зустрічатися, їздили на заробітки в Польщу, потім працювали та жили в Херсоні. Коли почався карантин, ми переїхали до моєї мами в село. Потім знову поїхали в Польщу. Там я завагітніла, тому повернулася додому, на Херсонщину”, – продовжує розповідь дівчина.
За декілька місяців до початку повномасштабної війни в Україні Руслан приїхав із Польщі, щоб побавитися із новонародженою Златою та забрати дружину за кордон. Але події 24 лютого 2022 року повністю перекреслили їхні плани.
“24 лютого, коли розпочалася війна, нам мала прийти віза. І скоро ми планували виїжджати, але так сталося, що не встигли. Ми пробули десь півтора місяця в російській окупації, а потім виїхали. Зупинилися в Івано-Франківській області у місті Яремче разом із батьками та маленькою донечкою”, – каже Мар‘яна Савчук.
За три місяці після евакуації 25-річний Руслан вирішив, що стане на захист країни, хоча й мав підстави не робити цього.
“Він не служив в армії, бо до 18 років у нього була група по інвалідності. Його не призивали на службу й після того, як цю інвалідність скасували. Але коли ми приїхали на Франківщину, Руслан вирішив, що йому треба йти добровольцем на передову”, – розповіла дружина пораненого військового.
Руслан прослужив пів року, а 20 лютого отримав важке поранення, коли разом із побратимами їхав міняти хлопців на бойових позиціях.
“Вони тільки виїжджали на позиції, щоб змінити своїх побратимів. Це було в Луганській області, під Лисичанськом. Їхала ціла колона машин і саме в його машину, де було шестеро людей, влучив снаряд. Ми й досі не знаємо, що саме це було, але вибухом моєму чоловікові одразу відірвало ліву ногу”, – розповідає про події 20 лютого Мар’яна Савчук.
Права нога Руслана теж зазнала поранення, але залишилася на місці. Її ампутували вже в лікарні, бо врятувати кінцівку не вдалося – почав розвиватися некроз.
“У машині разом із моїм чоловіком було ще п’ятеро військових. Один хлопець і досі вважається зниклим безвісти. Четверо поранених: у когось немає ноги, у когось – руки. І лише один військовий виявився щасливчиком – мій чоловік впав на нього під час вибуху, тож він зовсім не постраждав. Він допомагав витягати всіх з машини, яка горіла, накладав турнікети. А потім разом із іншими, хто їхав у цій колоні, відвезли поранених у госпіталь Краматорська”, – каже дружина пораненого.
Із Краматорська поранених відправили в лікарні в різних регіонах України. Руслан потрапив у Дніпро, а після – у Київ, де йому зробили останню операцію.
“У Києві Руслану зробили ще одну операцію. Зараз він проходить реабілітацію. Тут його доліковують трохи та відновлюють. Мають вже скоро знімати шви. Як знімуть, то ми відразу поїдемо в реабілітаційний центр на протезування”, – розповідає жінка.
З допомогою волонтерів родина швидко знайшла клініку та лікарів, які проводять протезування та реабілітацію військових. Вона розташована в Києві, а варіант протезування за кордоном родина одразу відкинула.
“Протезування відбудеться у Києві в клініці «Здоров‘я». Волонтери допомогли нам знайти цю клініку дуже швидко. Протезування буде безкоштовним, а от за реабілітацію не платитимемо тільки, якщо зберемо повний пакет документів. Із ними є деякі складнощі, тому що в нього не залишилося жодного документа. У тій машині згоріло абсолютно все. Якщо мені не вдасться зібрати всі необхідні документи для безкоштовної реабілітації, то доведеться платити за неї 600 тисяч гривень”, – розповіла дівчина.
Вже дуже скоро Руслан разом із дружиною відправиться в клініку для протезування. Родина вже знайома з лікарем, який опікуватиметься реабілітацією військового. Він справив на них позитивне враження, тому молода сім‘я не переймається з цього приводу.
“Протез підбиратимуть індивідуально. Йому підготують декілька варіантів, і він обиратиме найзручніший для себе. Півтора місяця Руслан вчитиметься ходити на різних навчальних протезах, поки не обере найкращий для себе. Тоді для нього виготовлять постійний протез за цим макетом. Лікар розповів нам все: як це буде відбуватися та що для цього потрібно. Тому ми вирішили, що протезуватимемося в нього”, – каже Мар‘яна.
Навіть попри важкі поранення, які отримав хлопець, його організм відновлюється дуже швидко. Цьому радіє і сам поранений, і його родина, і лікарі.
“Він дуже швидко відновлюється. Вже сьогодні Руслан вставав на коліна сам. Звичайно, ще важко, бо шви ще не зняли. Лікарі теж дивуються, бо він вже тягає гантелі й робить інші фізичні вправи”, – поділилася досягненнями чоловіка Мар’яна.
Але спочатку моральний стан Руслана був дуже пригнічений. Допомогли повірити в себе друзі та рідні, які щодня навідуються до нього в лікарню.
“Перші три дні йому було дуже важко. Він не розумів, що дійсно з ним могло таке статися, що в нього немає ніг. У нього був дуже пригнічений стан. Він і плакав, і багато говорив про це. Казав, що не може про це згадувати. Але зараз у нього дуже сильна підтримка: друзі до нього приїжджають, його побратими, я завжди поруч. Йому не вистачає часу думати про погане”, – радіє дружина військового.
Для Руслана, як і для кожного, хто опинився в такій ситуації, дуже важлива підтримка. Тому друзі намагаються підняти настрій чоловіка в будь-який спосіб.
“Сьогодні приїжджав його друг-військовий. Він теж отримав поранення та лежав у госпіталі. Він приїхав до нього сюрпризом, але у лікарні зараз карантин. І ми побачили Руслана тільки, коли його везли на перев’язку. По його обличчю було видно, що він дуже радий, що його не забувають хлопці, з якими він спілкувався”, – розповідає дівчина.
Маленька донечка Злата, якій майже два роки, теж підтримує батька. Але по відеозв’язку, бо вона залишилася із бабусею та дідусем у Франківську.
“У перший день після поранення Руслана ми всі разом приїхали до Дніпра. То дитина почала тягнути його за руку, щоб тато встав і пішов з нею ходити. Тому ми відправили їх назад у Франківськ, щоб не травмувати ні дитину, ні Руслана”, – з надією каже Мар’яна.
