Фельдшер з Тернополя розказав, як його бригада рятувала людей на Херсонщині
Василь Яськів – фельдшер Центру екстреної медичної допомоги з Тернопільщини. Днями повернувся з Херсонщини, де у складі двох бригад з Тернопільщини надавав медичну допомогу людям на деокупованих територіях Херсонщини. Чи змінилась Херсонщина за кілька місяців після деокупації, як тернопільських медиків зустрічали в селах, що їм доводилось бачити, коли працювали на Херсонщині і що найбільше їх вразило, Василь Яськів поділився з сайтом «20 хвилин»
“У селах по-різному нас зустрічали. В одних обнімали і навіть пиріжками пригощали. В інших зовсім по-іншому”, – говорить Василь Яськів.
Обабіч дороги одяг, вирви, все зруйноване.
“Чому я наважився туди їхати? Так, там не завжди безпечно, і я про це знав Але я молодий здоровий чоловік, який хоче і щось своє вкласти в нашу перемогу. За покликом совісті захотілось поїхати туди, допомогти людям, тим, що я найкраще вмію робити”, – відповів Василь Яськів.
Почалось все з підбору бригади. Обирали між тими, хто працює в медицині катастроф і має власне бажання поїхати на Херсонщину. Перший раз туди поїхала одна бригада наприкінці осені. Розмістились медики у Великій Олександрівці на Херсонщині, на території місцевої лікарні.
“Перший раз з Тернопільщини до Херсону поїхала одна швидка допомога в складі водія, двох фельдшерів і лікаря. Ми надавали допомогу в щойно деокупованих селах, мали свого координатора з медицини катастроф зі столиці. Другий раз на Херсонщину вже поїхали дві бригади двома авто – швидкою та позашляховиком з більшою прохідністю. Та й мали вже досвід. Тому, коли інші відмовлялись, тернопільські медики погоджувались перевозити до лікарні сусідньої області не тільки цивільних пацієнтів, а й військових чи рятувальників з мінно-вибуховими травмами. На місці вдавалось надати медичну допомогу більшій кількості пацієнтів. Якщо першого разу це 130-140 осіб, то другого – понад 400 пацієнтів”, – згадує пан Василь.
Медики мали дотримуватись чіткого графіку. Виїжджати можна було після 10:00 ранку, а до настання темряви обов’язково повернутись на базу. І в жодному разі не звертати з чітко визначеного маршруту.
“Обабіч дороги одяг, вирви, все зруйноване. Вразило село Давидів Брід. Кажуть, там дуже багато полягло українських військових”, – згадує Василь Яськів.
Найбільше розбиті дитячі садки, школи, сільські ради, лікарні, поштові відділення. Таке враження, що по них били прицільно. Війська Росії старались розбити чим більше мостів та інфраструктури, яка була в селах.
“Ми приїжджали в село, в першу чергу, намагались знайти фельдшера, аби показали тих, кому допомога була потрібна найбільше. Але в 90% сіл медиків не було. І люди рятувались, як могли. Після деокупації – могли родичі привезти якісь таблетки. Ми старались оглянути якомога більше людей, давали ліки, призначали лікування, проводили обстеження”, – пригадує пан Василь.
У 90% сіл і до цієї пори немає ні газу, ні світла, ні мобільного покриття. У деяких населених пунктах поступово з’являються світло, газ. Почали відновлювати сонячні електростанції. Але все понищене і зруйноване. І на відновлення потрібно буде чимало часу й коштів.
“Ми працювали завжди в зеленій зоні. Але є такі села, що знаходились в сірій зоні, ближче до Дніпра. Були ми, наприклад, 12 км до лівого берега. Не надто безпечно, але ми вважали, що людям потрібно допомогти”, – поділився Василь Яськів.
Що запам’ятали з першої поїздки – це низькі стелі в хатах. Старенькі хати, видно, що люди не надто заможно жили.
“Райони аграрні, здебільшого люди займались вирощуванням оіочів, фруктів. А майже півтора року не мали можливості щось вирощувати. Поля покинуті, заміновані”, – каже фельдшер.
Раз на два тижні їм привозять гуманітарну допомогу, хліб роздають безкоштовно. Медики й волонтери привозять медикаменти.
“Бабці й дідусі рахуються заможними людьми, бо мають пенсії. А молоді люди не мають можливості заробити – відповідно, таких там мало. Старші господарі прив’язані до худоби. Є й маломобільні”, – каже пан Василь.
Якщо порівнювати першу поїздку наприкінці листопада і другу зараз, то вразило те, що дуже багато людей повертаються додому. Якщо ще в листопаді в селах залишалось близько 30% мешканців, то зараз вже 70%. Люди повертаються додому попри всі застереження.
“Колаборантів там ще багато. Проросійських ми зустрічали вкрай рідко – вони стараються сидіти дуже тихо, самі розуміють, що статтю за колаборацію ніхто не відміняв. Бачили, як діти граються трубами від базук. В іншому селі їздила з нами місцева медсестра. Бачимо, йде дівчинка, років 10. Цей погляд я ніколи його не забуду. Колеги розповіли, що на очах у дитини кілька росіян ґвалтували її маму”, – згадує Василь Яськів.
Є село, від якого каменя на камені не залишилось. Медики під’їхали туди і зустріли одну жінку. Питають, скільки людей тут живе. А вона й відповідає: я одна.
“Каже – я одна, моїх 11 собак, 20 котів і дві ручні курки. Вона ходить по бліндажах, теоретично замінованих, збирає те, що залишили військові. Так і живе. Раз на два тижні їй привозять гуманітарну допомогу”, – згадує пан Василь.
Медикам часто доводилось до певного села долати 50 та більше кілометрів. Минулого разу звернули увагу, що дороги в дуже поганому стані. Зараз прогортають, відновлюють, насипають. Якщо раніше й до лікарні в Кривому Розі діставались дві з половиною години, то тепер на дорогу йшла година, часом трохи більше.