Херсонські велосипедисти стали веловолонтерами
Велосипедисти Херсона об’єднались, щоб допомагати людям. Коли місто було під російською окупацією вони розвозили гуманітарну допомогу та ліки, зараз виїжджають на місця обстрілів. Про роботу в окупації, допомогу Червоному Хресту та реакцію військових РФ – розповіли Суспільному веловолонтери міста.
Іван Алексєєв на початку війни вивіз матір до Чернігова, сам повернувся до Херсона. Хотів бути корисним, тому вирішив своє вподобання поєднати з допомогою людям.
“На початку окупації я дуже хотів допомагати. Я прийняв рішення спробувати допомагати людям тим, що я вмію і можу. Перевозити якісь речі, допомогу, ліки з одного місця до іншого місця, бо люди боялись виходити”, – згадує Іван.
Велосипедист запропонував об’єднатися і допомагати Червоному Хресту. В організації до цього поставились скептично, допоки не побачили на що здатні веловолонтери.
“Я кинув клич – “приїжджаємо допомагати Червоному Хресту”. Нас зібралось десь десятеро велосипедистів з сумками, пакетами. Я пояснив, що ми будемо розвозити гуманітарну допомогу. Представники Червоного Хреста дивились на нас великими очима. Приїхали велосипедисти, розібрали пакунки й роз’їхалися”, – розповідає Іван.
Організатором ж себе чоловік не вважає, каже скоріше це самоорганізація. Всі допомагали один одному, підхоплювали, приєднувались.
“Я їздив постійно через блокпости на Острів, в Антонівку і до Білозерки. Російські військові обшукували, дивились, намагалися знайти якісь американські продукти. Вони були впевнені, що нам допомагає Америка”, – говорить велосипедист.
Про перевірки волонтерів розповідає і Ніна Вінниченко. Вона наразі єдина жінка, яка залишилась у веловолонтерському загоні. Згадує, що на блокпостах часто зупиняли та перевіряли, найжорсткіші перевірки були на Острові.
“Ми возили гуманітарну допомогу людям. Багато хто питав, чи вона не від росіян, бо багатьом це було принципово. У мене була жінка за 80 років, яка неймовірно раділа, що то не російська допомога”, – згадує Ніна.
Зараз в Херсоні залишилось шестеро веловолонтерів, загалом було десь до 20. З чотирьох жінок, зараз волонтерить лише Ніна. Всі роз’їхались, коли російські війська почали обстрілювати місто. Ті хто залишився пройшли курси в загоні швидкого реагування та виїжджають тепер на місця обстрілів.
“Десь перед деокупацією, крім того, що ми їздили як волонтери, ми ще й вчилися рятувати життя. Ми показали нащо здатні, тому для керівництва Червоного Хреста стали дуже цінними кадрами”, – каже веловолонтер.
