Розповідь юних херсонців про перші дні війни та життя в російській окупації
Вона родом із Миколаївської області, але Херсон дуже любить. Часто приїжджала туди на відпочинок, а згодом почала там працювати. Він – із Херсонщини, проживав неподалік обласного центру. Коли російські солдати окупували його селище, думав втекти від них у Херсон, але вони і там його наздогнали. Про історію двох юний людей, які пережили російську окупацію написало видання ГОРОДОК.City
Саме в Херсоні вони й познайомилися та потоваришували. 18-річна Яна та 17-річний Валентин разом пережили російську окупацію. Дружба допомогла їм не здаватися, не впасти духом. Вони дочекалися своїх. Вони не прогнулися під тиском росіян, яким доводилося щодня дивитися у вічі. Але ракети змусили їх тимчасово покинути свій дім.
Валентине та Яно, розкажіть, будь ласка, яким було життя херсонців в російській окупації?
Валентин: росіяни увійшли з Криму – через тимчасовий пункт пропуску на межі України з анексованим Росією півостровом. Перша колона p БТР пішла на Миколаїв. Друга – почала бої на Антонівському мосту. Наші люди не здавали місто – просто тоді не було можливості зупинити російських солдат. Вони навалою брали, розстрілювали впритул з танків наших тероборонців, а потім викопували яму і рештки частин тіл наших чоловіків скидали туди.
Яна: коли росіяни зайшли в місто, почалося жахіття: багато дітей брали в полон, дівчат примушували гуляти з ними, над дорослими знущалися.
Валентин: забирали їх у СІЗО, катували. Когось – декілька днів, когось – тиждень. Хтось – не повертався.
Яна: тим, хто перейде на їхню сторону, обіцяли золоті гори. Поводилися так, ніби вони вже тут назавжди.
Валентин: проукраїнські херсонці закопували наші прапори у своїх дворах, ховали, щоб росіяни не знищили. Люди не боялися. Один дідусь у нас на інвалідному кріслі весь час роз’їжджав по ринку із українською патріотичною музикою. Його росіяни не чіпали. Він зібрав мільйон гривень на ЗСУ і відправив нашим.
Як ви жили? Чи була робота?
Яна: я працювала продавцем і у нас зарплата була в гривнях. І ціни теж у гривнях.
Валентин: я на ринку працював. Окупанти підходили до нас, питали, чому ми рублі не беремо.
Яна: дуже психологічно тиснули, та ми не боялися. А чого боятися?
Чи були моменти, коли хотілося здатися?
Яна: нам – ні. Хоча й було дуже важко.
Валентин: хоча, на жаль, були й такі, які переходили на їхню сторону.
Той день, коли увійшли військові ЗСУ, пам’ятаєте?
Яна: ще б пак! Та коли ми почули, що хтось бачив, як заїхали наші військові, – радості не було меж.
Валентин: 11 листопада був найщасливішим днем у нашому житті.
Яна: відразу місто ожило. Люди повиходили з домівок.
Валентин: люди на машинах з прапорами їздили. Ми біля кінотеатру всі зустрічалися, сміялися, обіймалися.
Яна: ми фотографувалися із нашими військовими, вигукували «Слава Україні!» Атмосфера була неймовірна!
Та, все ж таки, радість була недовгою…
Валентин: так, почалися обстріли. Росіяни били по всьому: по лікарнях, будинках. Вони не з військовими воюють, а з цивільними.
Яна: від ударної хвилі в нас посипався балкон, осколки в під’їзді. Багато людей постраждали, багато дітей. У ці дні наші військові дуже багато для нас зробили.
Валентин: ми трималися до останнього. Але все ж довелося поїхати. Евакуаційним потягом – спершу до Хмельницького, а потім автобусом – на Сатанівщину.
Яна: тут дуже гарно. Тут дуже яскраві, хороші люди. Ми завжди казали та кажемо: ми всі однакові, бо ми всі з України.
Валентин: але ми повернемося назад, у свій Херсон. Ми віримо в те, що Україна переможе. І тоді все повернеться на свої місця, все відбудується. І все буде Україна!