Євген Малолєтка розповів про окупацію Маріуполя та війну

Євген Малолетка став фотографом року за версією британської газети The Guardian. У лютому та березні 2022 року він з колегами – відеожурналістом Мстиславом Черновим та продюсеркою Василісою Степаненко, працювали в Маріуполі. Їхні фотографії з оточеного росіянами та розбомбленого міста публікували майже всі видання світу. Про роботу в Маріуполі, обстріли міста, документування злочинів військ РФ та світову прем’єру фільму про Маріуполь Євген Малолетка розповів в інтерв’ю Суспільному.

Ви з Мстиславом Черновим працювали як фотокореспонденти в оточеному Маріуполі. Ще в березні 2022 року передавали звідти матеріали. Як ви взагалі потрапили в Маріуполь?

“Ми працювали в Харкові. За місяць до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ми робили матеріал про те, як до нього готується країна. Всі нам у місті говорили: “Війни не буде, це медіа роблять істерію”. Це нам казали владні органи, коли ми питали, чи є схованки, чи є якісь речі, які підготують заклади до війни, де люди зможуть сховатись. Але ми розуміли, що війна наближається. Ми розуміли, якщо росіяни зайдуть з Криму, то вони будуть іти через Маріуполь. Ідея була саме бути всередині міста і якщо його оточать, показати, що там відбувається”.

Як Маріуполь зустрів 24 лютого?

“Ми приїхали за годину до повномасштабної війни. Дорога із Бахмута в Маріуполь зайняла майже всю ніч. Ми їхали то була повна тиша, хоча напередодні стріляли і міномети, і артилерія. Ми бачили, що війська вже зайняли бойові позиції”.

Що було найстрашнішим за весь час, коли ви там перебували?

“На все було боляче дивитись. Як приносили дітей в лікарні, як обстрілюють пологові будинки, житлові квартали, боляче було дивитись на людей, які ховаються, і не знають, що робити. Було страшно дивитись їм в очі, коли вони підходили до нас і намагалися дізнатись хоч якусь інформацію”.

Багато злочинів, які коїли росіяни в Маріуполі, так і не набули резонансу через те, що не було кому про них розповісти. Ви з цим погоджуєтесь?

“Те, що нам вдалося зафільмувати в Маріуполі, це дуже маленька частина того, що там відбувалось. Бо я чув багато авіаударів, але іноді ти не можеш це зняти, бо воно трапляється далеко від тебе і ти не маєш змоги туди дістатись”.

В якому районі ви перебували здебільшого?

“Ми жили в центрі, в готелі. Також жили в лікарні, в сховищах з людьми, ночували на підстанції швидкої допомоги. Ми жили в різних місцях, щоб показати історію зсередини, як звичайні люди переховуються від авіаударів, як пацієнти лікарні ночують в коридорах на підлозі”.

Що ви можете сказати про Маріупольський драматичний театр, який теж слугував сховищем і був в центрі міста?

“Ми виїхали 15 березня, а Драмтеатр розбомбили 16 березня. Коли ми намагалися робити матеріал про нього, розслідувати щось, нам було складно, бо не було жодних свідчень, фото чи відеодоказів, що там відбувалось. Люди, які виїжджали, старались стерти все з телефонів, деякі намагаються стерти це не тільки з телефонів, а ще й зі своєї пам’яті”.

Росіяни намагаються створити альтернативну картинку всього, що відбувалося в Маріуполі навесні 2022 року. До вас зверталися спеціалісти, можливо, міжнародні, які хочуть верифікувати те, що відбувалося тоді?

“Я спілкувався з деякими міжнародними агенціями, які питали мене, що відбувається в Маріуполі та робили свої звіти. Але ми не можемо все верифікувати. От я побачив, як танк влучає, я пишу про це. І потім ми можемо дізнатись, які наслідки це завдало. Є фотографія, де танк влучає в будівлю, цей снаряд вбив двох літніх людей. Ми знайшли свідків, які діставали тіла, поховали їх під домом, потім показали могилу. Там стільки всього траплялося, що навіть не можливо уявити, бо Маріуполь великий. Немає зв’язку, ти не знаєш, де і що відбувається, а вибухи були по всьому місту”.

Як вам взагалі вдалося виїхати? Чи не було допитів, тиску на вас з боку російських військових?

“Ми виїжджали в перші дні евакуації. Ми вибрали не ту дорогу, по якій їхали всі. Поїхали не через Бердянськ-Василівку, а напряму на Пологи-Оріхів, і там перетинали не кордон, а лінію розмежування. У нас іноді документи перевіряли, багажник, дивилися, хто всередині та відпускали”.

Було після Маріуполя відчуття, про яке ви б сказали: хочеться стерти з пам’яті?

“Стерти точно не вийде. Кожен раз відправляючи редакторам на виставки й на публікації фотографії та відео, які ти зробив там, ти їх передивляєшся. Воно залишиться в пам’яті назавжди”.

Найважливіший кадр, який ви там зробили?

“Я розглядаю свою роботу в контексті повної історії. Не можна сказати, що один кадр описує все. Неможливо передати все одним кадром, бо там є і масові заховання, і вбивства дітей, є пологовий будинок, звичайні громадяни. Як суцільну картину передати одним кадром важко. Є дійсно кадри, які були опубліковані на багатьох обкладинках газет та журналів, але для мене це одна суцільна історія, а не якесь одне зображення”.

Чи може журналіст залишатись об’єктивним під час війни?

“Треба намагатись це робити. Емоційно важко, але, редагуючи, ти думаєш як це побачить глядач. Має бути холодний розум, бо ми працюємо на міжнародну агенцію, в них високі стандарти, і всі матеріали ретельно перевіряються перед публікацією”.

Одна з останніх трагедій цієї війни – влучання російської ракети в багатоповерхівку в Дніпрі. Ви були там і знімали це. Можливо, щось залишилось за кадром, про що ви б хотіли розповісти?

“14 січня о 16:00 ми побачили, що є влучання в будівлю, і це дійсно нас всіх сколихнуло. Ми були в Краматорську, їхати в Дніпро понад чотири годин. Ми одразу вирушили. Побачили роботу МНС, як іде ліквідація наслідків, вилучання тіл, людей, яких дістали живими. Волонтери із будинків поряд діставали живих. Ти розумієш, що це не військовий об’єкт, а будівля, майже така ж, як і у всіх. Розумієш, що всі ми в небезпеці”.

Ви періодично виїжджаєте за кордон, як працівник міжнародної агенції, показуєте ваші світлини по всьому світові. Як взагалі зараз світ реагує? Чи не втомився він від новин з України?

“Редактори міжнародних газет, журналів і агенцій показують те, що відбувається у них в країні. Чим довше йде час, тим менше уваги приділяється Україні. Наша задача – розказувати, що відбувається в країні, навіть про ті події, які вже минули. Все одно робити виставки, щоб люди прийшли, побачили, поспілкувалися з нами”.

Ви збираєтеся їхати на фестиваль Sundance в США. Що там буде?

“Це відомий незалежний кінофестиваль, і там буде прем’єра фільму “20 днів у Маріуполі”. Його зробив мій колега Мстислав Чернов, з яким ми були в Маріуполі й все це знімали: я – як фотограф, він – як оператор. З нами була ще продюсерка Василіса Степаненко. Ми хочемо поїхати й розказати, що це важливе кіно, яке має побачити весь світ”.