Волонтерка Катерина Цимбалюк, яка в Херсоні допомогає найвразливішим (фото)

Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, Росія нещадно обстрілює місто з лівого берега. Пошкоджено безліч будинків, гинуть люди. Але в місті залишаються найбільш вразливі мешканці – люди з обмеженими можливостями та пенсіонери. Про допомогу незахищеним херсонцям видання Вгору поговорило з волонтеркою Катериною Цимбалюк.

“Катерина Цимбалюк корінна херсонка. У минулому вона працювала на радіо, потім – на телебаченні.

Успішна жінка, закохана в рідне місто, вона з великою любов’ю говорить про Херсон і херсонців.

“Це одне з найколоритніших міст України, бо в нас поєднується багато культур. Херсон має своє неповторне обличчя”, – говорить жінка.

Всю російську окупацію Катерина провела в Херсоні. Вони з чоловіком Миколою не раз бачили з вікна ряди автівок – люди тікали від війни та окупації. Але, зрозуміли, що обоє хочуть залишитися та дочекатися звільнення рідного міста.

Весь час вони підтримували одне одного і дбали про батьків, які теж відмовлялися кудись їхати. Коли Катерина бачила на вулицях міста російських окупантів, відчувала огиду й ненависть, не страх, а адреналін. І хоча за ці дев’ять місяців іноді ставало страшно, що далі може бути гірше, але траплялися, вона не переставала вірити в те, що Херсон звільнять.

Катерина ще під час російської окупації пропонувала свою допомогу подрузі-волонтерці, але їй подруга відмовила. Катерина припускає:

“У команді подруги не хотіли збільшувати кількість волонтерів, щоб їхня діяльність не привернула увагу росіян”.

Волонтерити Катерина Цимбалюк почала вже після звільнення Херсона. Вона не змогла залишитися осторонь, побачивши допис своєї подруги Юлії Кисельової – очільниці херсонського волонтерського «ДоброШтабу” – про те, що в Херсоні є маломобільні люди, з якими втратили зв’язок їхні близькі, і треба комусь відшукати їх за наявними адресами.

“Ми з чоловіком зголосилися допомогти й одразу розпочали пошуки. Їхати до людей з порожніми руками на думку навіть не спадало. Везли пакунки з продуктами, питну воду, а також свічки, мило, сірники, туалетний папір, серветки й чимало іншого вкрай необхідного”, – згадує волонтерка.

У місті здебільшого залишилися літні люди, яким немає кому допомагати, бо їхні рідні виїхали.

“Взявши на себе опіку над такими людьми на постійній основі, ми з чоловіком стали складати списки їхніх потреб. Купували м’ясо, молоко, яйця, овочі та фрукти, шукали для них ліки. Допомагали розібратися з соціальними виплатами. Замовляли дрова”, – говорить жінка.

Зараз у місто почали повертатися соціальні працівники. Але вона переконана, що мало хто готовий задовольнити потребу стареньких не тільки в їжі та якихось речах, а й у спілкуванні та дружній підтримці.

“Для тих, ким опікуємося сьогодні, ми стали своїми, вони нам довіряють на сто відсотків”, – говорить жінка.

З теплою посмішкою згадує Катерина, як на прохання двох жінок – пенсіонерки та її маломобільної доньки – вони прикрашали для них ялинку.

“Волонтерські будні, починаються з планування маршрутів. Це потрібно, щоби раціонально розраховувати час і пальне. Але іноді виникають непередбачувані обставини. Одного разу поза планом довелося їхати до Східного району. В однієї підопічної бабусі скрутило спину, треба було терміново придбати й доставити їй ліки”, – говорить жінка.

Катерина з Миколою їздять містом, яке постійно обстрілюється. Абсолютно нічим не захищені, бувають і в дуже небезпечних місцях.

“Там, де не побачиш вцілілого вікна. Переїжджаючи з одного району до іншого, дорогою можна побачити розтрощені будівлі, розсипане по землі скло, уламки снарядів”, – йдеться в повідомленні.

Катерина зізнається, що хтось навіть запитував у неї:

“Чому ви ризикуєте заради якихось стареньких, вони вже доживають, чи їм не все одно”.

Однак вона переконана, що ніхто не має права вирішувати, кому жити, а кому вже досить.

“Найважчим, зараз здається через обстріли постійно перебувати в напрузі. А ще дуже болить, коли гинуть люди, або залишаються без житла, коли зникають улюблені історичні будівлі”, – говорить жінка.

Поки триває війна, щось планувати на майбутнє жінка не готова.

“Мрію лише про те, щоб одного дня відвезти на море, або на річку чи в парк, підопічних жінок, які мешкають у маленькій кімнатці, й у двадцять першому столітті готують їжу в старій печі”, – говлрить жінка.

Наразі ж Катерина впевнена лише в тому, що поки матиме можливість допомагати людям, буде робити це й надалі.