Як росіяни руйнували села та людські долі на Херсонщині (фото)
Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, Росія ледь не щодня обстрілює місто та правобережну частину області, тероризуючи місцевих жителів. Журналіст та засновниця волонтерської організації VATRA Анастасія Рокитна побувала в деокупованих селах Херсонщини. Детальніше про це, вона розповіла на РБК-Україна.
Перебуваючи на українських землях, росіяни кошмарили людей та знищували те, що ті створювали роками. А тікаючи замінували все, що тільки можна. Села звільненої Херсонщини повертаються до життя, хоч це зовсім непросто. Дикі, випалені сонцем і ударами артилерії південні степи, пахнуть порохом та солярним вихлопом. Дим від імітаційних зарядів став перед очима.
Село Бобровий Кут було крайньою точкою мапи окупованої Херсонської області, яка проходила рівно по межі річки Інгулець. Рухатись тут потрібно обережно по дорозі тільки там, де є сліди від машин. Бо росіяни, коли покидали область, крім розграбованих та спалених будинків, залишили заміновані шляхи, лісопосадки і навіть річку.
“Один мешканець села пішов до річки, щось там хотів подивитись. Підірвався. Ми всі чули. Добре, що хоч живий”, – розповідає місцевий житель Сергій.
Чоловік пробув всі місяці окупації в селі. Ставлення росіян до населення було дивне. Спочатку вони запитували людей, чи ніхто їх не ображав тут. А потім самі почали грабувати будинки та стріляти над головами, якщо хтось відмовлявся співпрацювати. Родина, яка живе по сусідству з Сергієм, відчула на собі, як це відмовляти російським окупантам.
“В той день вдома була я, мій син та два онуки. Росіяни прийшли з вимогою, щоб ми віддали їм автомобіль. Ми відмовились. Вони почали стріляти в повітря з автомата, кричати. Потім забрали старшого онука та сина до катівні. Казали, що не відпустять, поки автомобіль не віддамо”, – розповіла місцева жителька Катерина, сльози підступали до її очей.
Родині все ж довелось попрощатись з авто, заради двох близьких людей. Менший з онуків все це бачив на власні очі. У дев’ять років хлопчик пройшов окупацію, бачив звірства російської армії, а зараз, здається, до кожного незнайомця ставиться з підозрою. Погляд з-під лоба, стиснуті в кулачок долоньки. Він не хотів з нами говорити, все мовчав, ховаючись за спідницею бабусі та слухав її розповіді. Росіяни забрали безтурботне дитинство у маленького хлопчика, навіть не знаючи його ім’я.
“Він, коли чує звуки літака, одразу біжить до хати з криками, що треба спускатись у підвал. Я йому кажу, що вже все добре, це наші. А він все ніяк не може до цього звикнути”, – ділиться Катерина.
Іван – не одна дитина в селі, якій довелось бути тут всі місяці окупації. Вулицею вище живе багатодітна сім’я. Батькам доводилось ховати своїх п’ятьох дітей від російських солдатів. Вони рідко виходили на вулицю. Частіше бачили стіни підвалу, ніж своєї кімнати. Маленьку Оксану як найменшу берегли більше від усіх. Вона, як і Ванька, не хотіла з нами говорити.
“Не було куди їхати. Ми вирішили бути вдома, тут хоч є де жити”, – відповідає бабуся маленької.
Всі, хто тут залишились, говорять, що їх ніде не чекали. Але вони ще не знають, як це пересиджування в окупації відіб’ється на подальшому житті їхніх дітей. Попри всі жахи, сонячні промені все ж пробиваються в звільнене від російської навали село. До Бобрового Кута повертається життя: волонтери привозять продукти, ремонтують дахи будинків та парканів. Люди частіше виходять на вулицю, хоч звичка говорити пошепки залишається.
Кращого вимагають самі дороги, які ведуть до села. Марсіанська поверхня асфальту, здається, такою була і до повномасштабної війни. Цими дорогами ми їдемо далі, зупиняючись в селі Калинівське, яке розташоване трохи далі від Бобрового Кута.
Бачимо, як на залишках дитмайданчику, в який влучив російський снаряд, сидять діти з батьками. Дахи більшості будівель знесені, є повністю знищені хати.
Проїджаючи трохи далі, бачимо чоловіка, який пиляє гілки дерева. За ним – будинок, в якому колись жили люди. Перед будинком – перевернутий розбитий автомобіль.
“То вони його розстріляли. Ми відтягли сюди, щоб на дорозі не валявся. Росіяни не одну таку машину розстріляли”, – ділиться з нами місцевий житель Іван.
Розповідаючи про жахи російської окупації, чоловік починає плакати. Його дружина померла якраз перед вторгненням росіян. Потім окупація, грабунки, життя в напів цілій хаті. Росіяни могли збирати групи людей і ставити на коліна, бо просто їм це подобалось. Або катувати, бо місцеві, як і у Бобровому Куті, не хотіли співпрацювати.
“Брали до катівень чоловіків. Ті потім повертались побиті. Це в кращому випадку. Вони їм ще пласкогубцями нігті зривали. Забирали туди, до себе, за те, що побачили щось підозріле. Або за слова, що Херсон – це Україна”, – згадує чоловік.
Тепер навіть ті, хто раніше були за Росію, в окупації зрозуміли, хто свій, а хто ворог. Після окупантів в селі досі немає світла, частково газу та опалення. Але головне, що не в Росії, додають люди. Спільне горе об’єднало всіх. Люди між собою привітні, турбуються один про одного. Замість “Доброго вечора” обміняюються словами: “Слава Україні/Героям Слава” та все повторюють: “Бережіть себе”. В захованому серед степів селі місцеві знають, що потрібно триматись разом.
До своїх будинків вже активно повертаються ті, хто встиг евакуюватися до приходу росіян. Хоча частіше за все місцевим тут немає куди їхати. Більшість будинків розграбовані та розбиті. Школи, дитячі садочки та будинки культури – з пробитими від снарядів стінами.
“Але головне, що вдома, – кажуть ті, що повертаються, беручи себе в руки та лікуючи зґвалтовані долі після російського панування”.
Область ще довго буде оговтуватись від окупації. Ще тривають бойові дії в іншій частині регіону, звідки росіян поки не вдалось вибити. Але поступово Херсонщина ремонтується та відновлюється. Місцеві сподіваються, що більше в їхніх хатах не буде російських окупантів. І українська армія їх у цьому запевняє, видавлюючи ворога з нашої країни.