Розповідь дружини закатованого російськими військовими в Херсоні учасника ТрО (фото)

Ксенія Миронова – дружина закатованого російськими військовими учасника спротиву Дениса Миронова. В окупованому Росією Херсоні її чоловік разом з іншими бійцями місцевої тероборони намагалися чинити спротив російським окупантам. Зараз жінка разом із 12-річним сином живе на Дніпропетровщині. Про історію жінки, йдеться в матеріалі виданням Радіо Свобода.

Вони з Денисом обоє виросли в родинах військових на Дніпропетровщині. Служив в Збройних силах України і Денис. Але на початку 2000 років він вирішив піти з армії, через відсутність перспектив.

Останні п’ять років перед повномасштабною війною Росії проти України родина прожила в Херсоні. Денис мав власну компанію, яка експортувала овочі та фрукти, Ксенія допомагала як бухгалтер.

“У чоловіка була своя компанія, і ми займалися експортом товарів плодово-овочевої групи. Не кожен зможе – з військового стати бізнесменом, багато колег Дениса, пішовши з армії, поверталися, бо не могли знайти себе у цивільному житті”, – розказала Ксенія.

24 лютого 2022 року Денис розбудив Ксенію вранці зі словами: «Війна почалася!». Жінка побігла до банкомата знімати гроші, а Денис – заправляти машину.

“Я побігла в банкомат і супермаркет. Розмов, щоб я кудись їхала без чоловіка, в нас не було. Він знав, що без нього я нікуди не поїду”, – каже Ксенія.

У перші дні війни Денис Миронов пішов у військкомат.

“Я зрозуміла одразу, що Денис піде. Я не кидалася в ноги, не зупиняла, не кричала, щоб не пустити. Він військовий і повинен був знати, що я його надійний тил, що я вдома чекатиму, що люблю і підтримую. Незабаром Денис повернувся, і каже: «Кажуть, що місто здали, що немає сенсу чинити спротив». Він був дуже розчарований: «Як це так, як це ми не чинимо спротив?». А на ранок зібрав трохи речей і пішов”, – згадує жінка.

Денис таки зміг записатися у тероборону і з іншими чинитили опір  російським окупантам. Того ж дня Денис вийшов до дружини на відеозв’язок – був уже в формі, бронежилеті, касці, зі зброєю і пов’язкою ТрО. Вони перебували в одному з інтернатів, там у них були збори. Але вже в перших числах березня за кілька днів у місто зайшла російська військова техніка.

“Дивлюся у вікно і бачу російську важку техніку, яка пересувається проспектом. Автоматники, за ними – танки. А я не знаю, де мій чоловік”, – згадує жінка.

Денис переховувався десь кілька днів. Зрештою він з’явився вдома в цивільному. Денис разом з іншими тероборонівцями вели підпільну роботу: збирали інформацію про російських військових та їхню техніку й передавали українській стороні. По місту пересувалися на авто з надписом «Хліб», під виглядом доставки продуктів.

“Я здогадувалася, що вони моніторять ситуацію – що їде, куди їде. І щодня він разом з іншим тероборонівцем Віталієм Лапчуком кудись їхали. Вони возили зброю і розглядали обстановку”, – говорить Ксенія.

Березень в російській окупації був дуже тяжким. Щоранку вони з чоловіком йшли з дому. Денис – у своїх «хлібних» справах. Ксенія – «полювати» за харчами.

“Ми ніби повернулися в радянські часи. В супермаркет заходиш, а там дві пачки чаю стоїть і спеції. Щодня я виходила і де черга стоїть – стою, скуповую”, – згадує жінка.

Вранці 27 березня Ксенія востаннє бачила чоловіка. Він сказав, що поїде за пальним.

“До комендантської години я його чекала. Він мене попереджав: якщо зі мною не буде зв’язку днів три, це нормально. Наступного дня я отримала повідомлення з його телефону: плюс. Я була така рада, що не зразу зрозуміла, що це був не він. А за кілька днів на моє запитання: «Коли ти прийдеш додому?» відповіли: «Думаю, що відпрацюю по воді і все». Я зрозуміла, що це не він писав. А що це означало, я зрозуміла набагато пізніше. Його товариша Віталія Лапчука знайшли з гирею, втопленого в річці”, – згадує Ксенія.

Пізніше жінка дізналася, що росіяни викрили підпільників і заманили чоловіків на зустріч. Там їх разом з Віталієм Лапчуком взяли в заручники.

“Я розуміла, що повинна щось зробити. Я знайшла жінку Лапчука на Facebook і побачила її пост, де вона пише, що з ними сталося 27 березня. Обшук, знайшли зброю. І я зрозуміла, що мій чоловік у російському полоні”, – говорить Ксенія.

Ксенія зрозуміла, що залишатися в окупованому росіянами Херсоні їй із сином було небезпечно. Тоді Ксенія з сином під російськими обстрілами залишили місто. Миронова з Лапчуком разом утримували в будівлі місцевої поліції. Дениса, зі слів свідків, яким вдалося вижити, дуже побили – проламали грудну клітину, зламали чотири ребра, пошкодили легеню. Дев’ятого квітня Ксенії подзвонила її сусідка з Херсона і розповіла, що прийшов чоловік і приніс годинник Дениса. Він сидів у камері разом з її чоловіком, але він не був ні військовим, ні волонтером – і росіяни його відпустили.

“Цей чоловік мені розповів, що Денис в дуже поганому стані, побитий. Пізніше від звільненого полоненого Ігоря я дізналася, що Дениса і струмом катували. Росіян злило, як поводився Денис, бо він не говорив нічого, відмовлявся спілкуватися. Це їх розізлило так, що вони його повалили й почали по ньому стрибати. Кілька тижнів у такому стані він помирав”, – говорить Ксенія.

В кінці квітня Ксенії зателефонував Ігор, якого на той момент звільнили з полону, і повідомив, що її Денис в Криму. Перебував у Севастополі, в казармі якогось військового вишу. Там умови вже були кращими – полонених розглядали, як «обмінний фонд». Дениса перевели до шпиталю, де йому нібито покращало.

“У мене з’явилася надія, що його будуть лікувати й зрештою обміняють. Я чекала, бо знала, що щочетверга відбувається обмін”, – каже Ксенія.

24 травня Ксенії подзвонили з поліції Миколаєва і повідомили, що в рамках обміну отримали тіло її чоловіка. Спершу Дениса ідентифікував його товариш Антон, а потім – і сама Ксенія.

“Я побачила, що це він. З бородою. Я ніколи не бачила його з бородою. Кажу: «А як ви дізналися, що це мій чоловік? Ніяких документів при ньому не було». Відповідають: «На ньому зеленкою було написано прізвище і дата народження». У чоловіка була сумка, документи, гаманець, телефон, все зникло”, – говорить жінка.

Поховали чоловіка Ксенії, в рідному Новомосковську. Там зараз Ксенія живе разом з 13-річним сином. Обоє мають статус переселенців. Син навчається дистанційно в школі, а вона – шукає роботу бухгалтером.

“В мене Новомосковська прописка, тому були складнощі з оформленням статусу ВПО. Далі планую влаштуватися на роботу, адже треба якось жити, заощаджень немає ніяких”, – каже Ксенія.

Жінка не збирається повертатися до Херсона, там її вже нічого не тримає. Бізнес, який вони вели з чоловіком, відродити не вдасться.

“Все що росло знаходилось на лівому березі Херсонщини, яка окупована і замінована росіянами. Планую поїхати, забрати речі з квартири й намагатися адаптуватися в Новомосковську”, – завершує жінка.